— Соловейко спати не дає? — запитав Ейб і сам же відповів: — Атож, соловейко не дає. Цей член гуртка умільців уже, мабуть, розповів вам, що сталося?
Кампіон з гідністю відповів:
— Я знаю тільки те, що чув на власні вуха.
Він підвівся й швидко пішов геть. Ейб присів поряд з Розмері.
— Навіщо ви його образили?
— Хіба? — здивувався Ейб. — Він тут цілу ніч рюмсає, набрид.
— Може, його спіткало якесь лихо.
— Може.
— А що це за історія з дуеллю? Хто з ким буде битися? Коли ми обганяли їхню машину, мені здалося, що у них там коється щось дивне. Але невже це правда?
— Це, звісно, казна-що, і все-таки — правда.
Х
— Все почалося, власне, саме тоді, коли машина Ерла Брейді минула «ізотту» Дайверів, що зупинилася край дороги. — Густа досвітня тиша всотувала в себе спокійний Ейбів голос. — Вайолет Маккіско хотіла розповісти місіс Абрамс щось про Дайверів — вона в них на другому поверсі побачила щось таке, що страшенно вразило її. А Томмі, знаєте, за Дайверів горло перегризе. Ніколь таки жінка незвичайна, і дехто її обожнює — на здоров’я, — але важливіше те, що подружжя Дайверів — саме подружжя — важить надто багато для їхніх друзів, дехто навіть не усвідомлює, як багато. Звісно, при такому ставленні щось втрачається, іноді почуваєшся з ними так, наче ти в театрі спостерігаєш чарівний балетний дует — саме так, як у театрі; але насправді тут усе куди складніше, сторонній людині цього не зрозуміти. Хоч би як там було, Томмі — один із тих, хто через Діка зблизився й з Ніколь, і, коли місіс Маккіско почала плескати язиком, він її присадив, сказавши:
— Місіс Маккіско, прошу вас припинити цю розмову.
— Я розмовляю не з вами, — відказала вона.
— А я все-таки прошу вас Дайверів не чіпати.
— Вони що ж — святі?
— Облиште Дайверів! Знайдіть собі іншу тему.
Томмі сидів на відкидному сидінні поряд з Кампіоном.
— Від Кампіона я й дізнався про все це.
— А ви тут не командуйте! — заявила Вайолет.
Знаєте, як воно буває, коли люди пізно вночі їдуть у машині, — хто стиха перемовляється, кому до всього байдуже, бо його нудить після випитого, хто замислився чи просто спить. Отак і тут. Ніхто спочатку не второпав, що сталося, поки машина не зупинилася й Барбан не загорлав, як генерал на кавалерійському параді:
— Геть з машини! Далі йдіть пішки, а не підете, я вас за комір витягну! Я не хочу більше чути ані вас, ані вашої дружини!
— Не бешкетуйте! — закричав містер Маккіско. — Ви користуєтеся тим, що я фізично слабший від вас. Але ви не залякаєте мене! Шкода, що в нас не заведено викликати на дуель.
Отут він, власне, і припустився помилки, бо забув, що Томмі — француз. Томмі відважив йому ляпаса, і шофер натиснув на газ. Саме в цю мить ваша машина об’їжджала їхню. Жінки, звісно, зняли вереск. І вся ця веремія тривала аж до готелю.
Томмі зателефонував якомусь знайомому в Канн і попросив бути його секундантом. Маккіско не схотів брати за секунданта Кампіона, — той, до речі, не дуже й набивався, — а зателефонував мені і попрохав, щоб я негайно приїхав сюди. Вайолет Маккіско була в істериці, місіс Абрамс забрала її до себе, дала їй брому, і та любесенько заснула на її ліжку. Приїхавши, я спробував умовити Томмі, але він вимагав, щоб Маккіско вибачився перед ним. А Маккіско вперся — хоч ти йому що.
Коли Ейб скінчив, Розмері стурбовано запитала:
— А Дайвери знають, що це через них?
— Ні, і ніколи не дізнаються. Цей йолоп Кампіон не мав права і вам розповідати, але тут уже не зарадиш. А шоферові я сказав: якщо він хоч писне, я видобуду свою музичну пилку... Це бій між чоловіками, — а в Томмі давно вже руки сверблять, йому б на справжню війну...
— Коли б хоч Дайвери про це не дізналися, — сказала Розмері.
Ейб подивився на свій годинник.
— Піду гляну, що поробляє Маккіско. Хочете зі мною? Він такий нещасний! Певно, цілу ніч повік не стулив.
Розмері уявила, як ця засмикана, незлагідна людина борсається без сну, чекаючи світанку. З хвилину в ній боролися жалість і відраза, та потім вона кивнула і, сповнена вранішньої енергії, подалася до готелю слідом за Ейбом.
Маккіско сидів на ліжку з келихом шампанського в руці, але від його хмільної войовничості не лишилося й сліду. Хирлявий, блідий, жалюгідний, він, видно, зовсім сквасився. Певно, цілу ніч пив і писав.
Розгублено подивившись на Ейба та Розмері, Маккіско запитав:
— Вже час?
— Ні, ще маєте з півгодини.
Стіл був усіяний списаними аркушами — мабуть, сторінками одного довгого листа; на останніх сторінках рядки були розгонисті й нерозбірливі. Він зібрав їх, плутаючись у нумерації, присунув настільну лампу, світло якої вже тануло на тлі вікон, надряпав унизу свій підпис, запхав аркуші в конверт і простяг Ейбові: