— Це моїй дружині.
— Ідіть-но підставте голову під холодну воду, — порадив йому Ейб.
— Гадаєте, треба? — невпевнено запитав Маккіско. — Я не хотів би зовсім протверезитися.
— Та на вас дивитися моторошно.
Маккіско слухняно поплентався до ванної.
— Я полишаю все в страшному безладі! — гукнув він звідти. — Не знаю, як Вайолет повернеться в Америку. Я навіть не застрахований — збирався, та все якось рук не ставало.
— Не верзіть дурниць, через годину ви будете спокійнісінько снідати тут, у готелі.
— Авжеж, авжеж.
Він повернувся з мокрим волоссям і здивовано подивився на Розмері, неначе вперше її побачив. Раптом на очах його заблищали сльози.
— А роман свій я вже не допишу. От що для мене найтяжче. Ви до мене погано ставитеся, — звернувся він до Розмері, — але цьому вже не зарадиш. Я передусім — письменник. — Він придушено схлипнув і безпорадно похитав головою. — Я часто помилявся в житті, надто часто. Але я був одним із найвидатніших — у певному розумінні...
Він не договорив і посмоктав погаслу сигарету.
— Я ставлюся до вас добре, — мовила Розмері, — але мені не подобається ця витівка з дуеллю.
— Так, треба було відлупцювати його як слід, але тепер уже пізно. Я дав спровокувати себе, а цього я не мав права робити. Клята вдача...
Він пильно глянув на Ейба, немов чекаючи, що той заперечить. Потім, криво осміхнувшись, знову підніс до губ холодний недопалок і хапливо посмоктав його.
— І надала ж мені нечиста сила бовкнути про дуель. А тут іще Вайолет устряла. Якби вона промовчала, я б усе владнав. Звісно, і зараз не пізно — можна б виїхати звідси чи обернути все на жарт... Можна б, тільки боюся, що Вайолет не поважатиме мене.
— Навпаки, — запевнила Розмері, — вона поважала б вас іще більше.
— Ви не знаєте Вайолет. Вона не облишить мене у спокої, коли матиме привід. Ми одружені дванадцять років, мали дочку, вона померла у сім років, а потім — знаєте, як воно трапляється в таких випадках, загуляли — і я, і вона. Не те, щоб насправжки, а проте тріщина пробігла... А вчора вона мене там назвала боягузом.
Розмері ніяково промовчала.
— Ет, постараємося, щоб усе обійшлося, — сказав Ейб і відкрив шкіряний футляр. — Це дуельні пістолети Барбана — я хочу, щоб ви з ними освоїлися. Він їх скрізь возить із собою.
Ейб узяв один із пістолетів і зважив на руці. Розмері злякано скрикнула, а Маккіско з острахом втупився в архаїчну зброю.
— Невже так неодмінно дірявити один одного сорок п’ятим калібром?
— Не знаю, — безжально відповів Ейб. — Вочевидь, вся штука в тому, що довгий ствол забезпечує кращу влучність.
— А яка буде відстань? — запитав Маккіско.
— Я й це з’ясував. Якщо мається на меті вбити супротивника, призначають вісім кроків, якщо добряче провчити — двадцять, а коли треба тільки захистити честь — сорок. Ми з секундантом Томмі зійшлися на сорока.
— Добре.
— Чудовий двобій описаний у Пушкіна, — пригадав Ейб. — Обидва дуелянти стали на краю прірви, отож навіть легке поранення означало смерть.
У Маккіско ці літературні ремінісценції, видно, не викликали захоплення, він тільки покліпав очима й запитав:
— Що?
— Може, ви б скупалися в морі — це б вас підбадьорило.
— Ні, ні, мені не до купання. — Він зітхнув, потім додав: — Не збагну, навіщо я це роблю?
Вперше в житті Маккіско мав зробити щось справжнє. А що він належав до людей, для яких світу почуттів не існує, то, зіткнувшись тепер з ними, вкрай розгубився.
— Власне, ми вже можемо йти, — сказав Ейб, побачивши, що Маккіско зовсім занепадає духом.
— Гаразд. — Він відпив із фляжки добрячий ковток бренді, сунув її до кишені й майже люто запитав: — А як я вб’ю його, мене судитимуть?
— Я перекину вас через італійський кордон.
Маккіско озирнувся на Розмері, потім, ніби перепрошуючи, промовив до Ейба:
— Перш ніж іти, я хотів би сказати вам дещо віч-на-віч.
— Сподіваюся, що обійдеться без крові, — зітхнула Розмері. — Ця історія безглузда від початку й до кінця, і треба зробити все, щоб до стрілянини не дійшло.
XI
Унизу, в безлюдному вестибюлі, Розмері зустріла Кампіона.
— Я бачив, як ви пішли нагору, — заговорив він збуджено. — То як він почувається? Коли відбудеться дуель?