Отже, зробивши джаз ключовою метафорою, письменникові вдалося відобразити момент переходу Америки, яка була тісно пов’язана з ХIХ століттям і міцно трималася за добропорядність і моральність, до Америки повоєнної, що відкидала ці норми як застарілі, проголошувала відносність будь-яких обмежень і стверджувала свободу дії як життєву основу кожної активної особистості.
Фіцджеральд стає надзвичайно популярним, його цитують, у «філософа спокусниць» беруть інтерв’ю, зазвичай, ототожнюючи автора з героями романів та новел. Та він і сам спочатку не дуже вирізняє власну точку зору від вираженої позиції покоління.
Молодий письменник мало розширював власний діапазон пізнання реальності — коло його було водночас і необмеженим, й замкненим. Спочатку це був той самий район Нью-Йорка (Грейт Нек — Велика Шия), з якого пізніше «списано» місце дії «Великого Гетсбі» Вест Егг (Західне Яйце), населений людьми заможними, де молоде подружжя придбало й собі будинок. Потім вони почали мандрувати Європою, знов-таки зупиняючись у тих регіонах, де збиралося світське товариство — то Париж, то Французька Рив’єра, то Антиби, то фешенебельний готель, то гостинна вілла багатих друзів...
Цей рівень життя забезпечувався лише творчістю — задля гонорарів писали новели, яких потребували фешенебельні журнали, найбільше — «Сатердей івнінг пост». Фіцджеральд писав новели інтенсивно і безперестанно, ставлячись до них доволі прагматично. За життя він написав понад 150 оповідань. Але до чотирьох прижиттєвих збірок відібрав лише 46. Однак уся його проза позначена талантом і майстерністю, не говорячи вже про такі оповідання, як «Повернення до Вавилону», «Алмаз з готель «Рітц», «Перше травня», «Молодий багач»… Ліричність та поетичність, якийсь особливий душевний щем, промовистість символіки, прозорість і свіжість мови, тонкий психологічний малюнок, пластичність у передаванні настрою, — все це надає неповторного аромату новелістиці Фіцджеральда, утворює її своєрідний шарм. 1926 року, підготувавши нову збірку оповідань «Всі сумні молоді люди» (All the Sad Young Men), Фіцджеральд скаржився, що новели такі гарні й йому — крім двох — ледве пощастило продати їх у журнали (F. Sc. Fitzgerald. The Letters. Ed. by A. Turnbull. — N. Y., 1963. — P. 188). З роками приходили зрілість, досвід, зростала письменницька майстерність, підсилювалось трагічне світосприйняття. 1936 року в автобіографічному нарисі «Крах» (The Crack-Up) Фіцджеральд писав: «Всі історії, що приходили мені в голову, мали в собі деякі ознаки катастрофи — чарівні створіння в моїх романах зазнавали краху, алмазні гори моїх оповідань вибухали, мої мільйонери були прекрасні й приречені не менш, ніж селяни Томаса Гарді. У житті все це ще не відбулося, але я був глибоко переконаний, що життя не є безтурботним і легковажним, як здавалося всім цим людям» (F. Sc. Fitzgerald. The Crack-Up with Other Pieces and Stories. — Penguin., 1965. — P.p. 59—60). Протверезіння поглядів, позбавлення ілюзій набувають статусу лейтмотивності в новелістиці письменника, що чітко проглядає в його романах.
Мабуть, ще з юнацьких років, коли Фіцджеральд захоплювався творчістю попередників, він засвоїв уроки Френка Норріса, якого дуже поважав і чиї теоретичні засади були спрямовані на роман як жанр найбільш плідний для самовираження й суспільної впливовості письменника.
За життя письменника критики визнавали його найкращим твором роман «Великий Гетсбі» (The Great Gatsby, 1925), після його смерті високого поцінування здобула й «Ніч лагідна» (Tender Is the Night, 1935), а після посмертного видрукування незавершеного роману «Останній магнат» (The Last Tycoon, 1941) промайнула небезпідставна думка про те, що саме йому судилося б бути шедевром Фіцджеральда.
Тим часом подружжя не збавляло шаленого ритму свого світського молодого енергійного європейського життя. «Роздвоєння» Фіцджеральда триває. Згодом він занотував у своєму найщирішому документі — нарисі «Крах»: «Цією іншою людиною я, загалом, залишався шістнадцять років, не довіряючи багатим, однак, працюючи заради грошей, що потрібні були, аби вести той самий вільний спосіб життя і забарвлювати будні певним лиском, як уміли робити деякі з них» (Ф. С. Фицджеральд. Портрет в документах. — С. 61). Щоправда, воно потребує напруженої письменницької праці від Фіцджеральда, а за його зовнішнім карнавалізмом просвічують глибокі важливі зв’язки. Роками триває дружба з Бішопом, Менкеном, Хемінгуеєм — провідними літераторами тієї доби. Намагається реалізувати себе як творча особистість і Зельда — вона досить серйозно починає займатися танцями, брати балетні уроки (щоправда, і за це доводиться сплачувати чоловікові), намагається писати статті для часописів (їх знову-таки редагує, доводить до кондиції чоловік), згодом — виступає як прозаїк (роман «Танцюй зі мною вальс» був видрукований).