А далі знов дія повертається до 30-х років, до буднів щасливої родини, яка поступово руйнується, розпадається: Ніколь видужує, а Дік починає пияити, а з часом утрачає все — роботу, родину, кваліфікацію… Дік Дайвер стає головною персоною цього роману, що відповідало задуму автора. «Роман має зробити це: показати людину, яка є природженим ідеалістом і водночас священиком, який не відбувся, котрий за різних причин відданий ідеям високої буржуазії і у своєму русі на вершину соціального світу втрачає свій ідеалізм, талант і обертається на п’яницю та розпусника. На тлі класу нероб він виглядає справді блискучим та чарівним...» (Tender... — Р. 13).
Одразу ж після виходу друком роману «Ніжність — то ніч» тодішня прогресивна критика позитивно оцiнила тiльки першу його частину, виявивши в нiй саркастичне викриття беззмiстовної, порожньої, розжирiлої нацiональної «елiти», що марнувала життя i грошi в бiднiй розоренiй повоєннiй Європi. Фіцджеральда було звинувачено у відриві від народу, від батьківщини, яка в «червоні тридцяті» переживала скрутні часи. Навіть А. Тернбул, який з часом став тонким знавцем творчості Фіцджеральда, тоді з пафосом вигукував: «Містер Фіцджеральд, Вам не заховатися від бурі під пляжною парасолькою» (Є. Тернбулл. Скотт Фицджеральд. — М., 1981. — С. 232).
Доля головного героя, Дiка Дайвера, що була такою важливою для самого автора, з поля зору критикiв просто випала. Проте вона була центром твору. 1938 року митець готує другий варiант роману. Не змiнюючи тексту, автор лише вибудовує дiю в хронологiчному порядку (саме цю версію і взято за основу українського перекладу).
Дiк — талановитий лiкар, приваблива, щедра людина, надiлена душевним багатством, яким обдаровує iнших. Такий вiн на початку роману.
Письменник усiляко пiдкреслює цiлiснiсть особистостi, душевне здоров’я i багатство героя. Пiдкреслює в усьому, надавши протагоністу необмежене поле дiяльностi. Зовнiшнi прикмети Дiкової елегантностi досить наївнi, але кодекс джентельмена, прагнення взяти на себе вiдповiдальнiсть, допомагати iншим, перебравши на себе їхнi турботи, свiдчать про його благородство i гуманнiсть. Це й робить героя зворушливим iдеалiстом на тлi егоїстiв i хижакiв.
Здається, немає в iсторiї свiтової лiтератури твору, де б письменник забезпечив своєму героєві — причому, в маленькому, лiричному, обмеженому простором i часом повiстуваннi — таку об’ємну, широку всебiчну сферу дiяльностi, професiйної i приватної. Адже його роль чоловіка невід’ємна від його функції лікаря, адже лікар-чоловік Дік Дайвер виліковує пацієнтку-дружину Ніколь Воррен від шизофреніїї, повертає їй її природний образ. I в будь-якій ролі Дiк демонструє повноцiннiсть свого єства, велику людянiсть. На чому ж побудовано, на що спирається його образ, в чому його генетичне корiння? У витоках американської демократiї. Невипадково Розмарi Хойт пiдкреслює, що Дiк живе за тими самими законами, за якими вчили жити її, за законами Бiдного Рiчарда. Якоюсь мiрою Дiку поталанило здiйснити «американську мрiю», використовуючи американськi ж методи, якими керувалося, мабуть, багато поколiнь Дайверiв. I в цьому смислi зрозумiти образ допомагає сам Фiцджеральд, який у нотатках про роман визначає шлях свого героя, як шлях iдеалiста, що поступово втрачає iдеали. Але спершу здiйснює їх, реалізує «американську мрiю» — досягає самостiйностi i багатства.
Отже, почавши життя як цiлiсна талановита особистiсть, Дiк поступово, через низку ситуацiй, прийшов до повного краху — як лiкар i як людська iндивiдуальнiсть. Алкоголiзм — це лише наслідок тих внутрiшнiх i зовнiшнiх процесiв, що знекровили, позбавили життєвих сокiв лiкаря Дайвера.
Усе розпочалось зі своєрідного роздвоєння у взаєминах з Нiколь — вiн є водночас як чоловiк i як лiкар-психiатр. I щоб хоч якось вiдпочити вiд того напруження, в якому вiн вимушений постiйно перебувати, Дiк починає пиячити. Та й нескiнченнi «партi» (вечірки) не для вченого, чия праця вимагає постійної внутрішньої зосередженості. Алкоголь, не досить вiдповiдальне ставлення до роботи, яка давно вже не є єдиним засобом для iснування — адже лише чиказькi мiльйони Уорнерiв можуть забезпечити Нiколь необхiдний для душевного спокою рiвень життя, — все це згубно впливає на Дiка і поступово занапащає того, кому природа i виховання так щедро вiдміряли морального здоров’я. I ось настає день, коли компаньйон по лiкарнi хоче позбутися Дiка. Кар’єра лiкаря залишилася в минулому. Перспективний учений не виправдав сподівань, що на нього покладали. Врештi i сам Дiк розумiє, що вiн «втратив себе — вiн не мiг би назвати час чи день тижня, мiсяць чи рiк, коли це трапилося».