Дiк аналiзує, що сталося. «Батьковi поневiряння по вбогих парафiях навчили його, хлопця загалом безкорисливого, цiнувати грошi. Але вiн не керувався природним прагненням до забезпеченого життя — нiколи вiн не був такий упевнений у своїх силах, такий внутрiшньо незалежний, як тодi, коли одружувався з Нiколь. I все-таки його купили, як gigolo, i вiн якимось чином дозволив, щоб увесь його арсенал замкнули в ворренiвських сейфах». А потiм вiн почуватиметься спустошеним i нездатним до будь-якої дiяльностi, розчарованим у людях і цiлком самотнiм. «Самота, фiзична i душевна, народжує тугу, а туга ще бiльше посилює самоту».
Нарештi обриваються його останнi формальнi зв’язки з родиною, суспiльством, зі свiтом. У далекому чужому мiстi Буффало вмирає старий батько. Дiк їде до Америки, щоб вiдвезти на батькiвщину, у Вiргінiю, тiло батька i поховати його там. Поїздка стає прощанням із батькiвщиною, з предками, з минулим. Повернувшись до Швейцарiї, Дiк втрачає спочатку клiнiку, а потiм — родину. Адже лише хвороба робила Нiколь «святою», «пiвнiчною мадонною». Одужавши, поглинувши всi здоровi моральнi сили чоловiка, вона стає зовсiм iншою, вiдчуває свою кровну спорідненість з дiдом-хижаком, з усiма Ворренами. Вона почуваться поза турботою чоловiка, далекою i чужою йому. Їхня близькiсть могла бути породжена тiльки її хворобою, i з видужанням вона завершиася.
Рух у романi йде нiби двома потоками, вiдбувається мiж двома трагедiями: вiд Нiколь до Дiка, вiд людського тепла, повноцiнностi, до холоду i спустошення. Дiю взято нiби в локальну рамку: вона починається i завершується на тому самому чудовому клаптику Французької Рив’єри, на пляжi, обладнаному Дiком. Тiльки на початку роману Дiк — власник пляжу, а наприкiнцi пляж не лише заповнений нахабними неробами, але й здається Дiку ворожим. Так фактично всi елементи естетичної системи роману працюють на доведення головної його теми — зображення двоїстості самої «американської мрiї».
І нарештi — незавершений роман Фіцджеральда «Останнiй магнат» свiдчить про те, що письменник вiрний собi, своїй темi, своїй проблемi. Якщо у «Великому Гетсбi» «американську мрiю» символiзує образ красунi Дейзi, бездушної та самозакоханої, в романi «Нiч лагiдна» вона втiлена в образi Нiколь — прекрасної, але душевно хворої жінки, яка перетворюється на хижачку, то в «Останньому магнатi» саме мiсце дiї та предмет зображення — «фабрика мрiй», iндустрiя серiйного вiдтворення мрiї — Голiвуд. Монро Стар, кiнодiяч i продюсер, головний герой роману, є творцем вигаданого свiту, опредмеченої мрiї, у якiй сконцентровані суттєвi риси реальностi, елементи бажань i мрiй американцiв. Недаремно Стар констатує, що творцi популярної кiнопродукцiї «скутi здебільшого тим, що можуть лише брати в публiки її улюблений фольклор i повертати, оформивши, їй на потребу».
Романи Фіцджеральда надзвичайно ліричні. Проте в них повно і переконливо представлено не лише примхливу психологію протагоністів, а й відтворено соціальні реалії в їх історичній конкретиці. До того ж завжди відчувається якась глибинна втаємниченість людської особистості, непізнане глибинне «щось», неповторний аромат індивідуальності. Поміж авторських знахідок Фіцджеральда, що значною мірою сприяють такій ліричній об’ємності, слід відзначити його наближеність до романтичної естетики, зокрема символізування реалій і явищ, системне використання їх як стрижневих образів-організаторів тексту та інтертекстуальності, що поглиблює й розширює сприймання їх читачем.
Йому також належить подальша розробка джеймсівського надбання — вміння віднайти таку «перетворюючу свідомість», яка водночас була б і лірично ангажованою, і достатньо відстороненою та проінформованою, і здатною до аналізу, і наділеною певним артистизмом, ще й мала б свіже спостережливе око і здоровий глузд, і певну причетність до об’єкта своєї оповіді, який саме і привертає увагу тим, що перебуває в переламному моменті долі.
Ще на початку своєї письменницької кар’єри Фіцджеральд писав: «Все, що я думаю про письменницьку майстерність, можна передати однією фразою. Писати потрібно для молоді свого покоління, для критиків наступного покоління і для професорів усіх наступних поколінь». (The Letters of F. Scott Fitzgerald. — 1968. — Р. 479). Молодь його покоління вважала Фіцджеральда своїм кумиром. Критики ставилися по-різному. Професори згодом дійшли спільної думки, визнавши Ф. С. Фіцджеральда класиком ХХ століття.