Усе своє життя Ляна свідомо і несвідомо уникатиме не лише спорту, а й будь-яких фізичних навантажень, а найбільшу відразу викликатиме у неї праця на городі. Можливо, така була її природна схильність, а може, це наслідки вікендів і відпусток, проведених з батьками на дачі, за перманентним сапанням, збиранням врожаю, а згодом транспортуванням його додому і перетворенням на банки під герметичними металевими накривками. Ляна ніколи не замислювалася над тим, наскільки добровільно займалися цим усім її батьки, а наскільки їх змушували обставини. Із властивим усім дітям егоїзмом вона лише звинувачувала і подумки дорікала, а розмовляти про це у них у сім’ї було не прийнято.
Ляні дозволяли збирати пінку з варення і їсти її з блюдця, потай вона тою самою ложкою сягала до великої миски, хоча мама не дозволяла цього робити, бо боялася, що варення скисне. Але жодного разу воно так і не скисло, запаси закінчувалися ще задовго до кінця весни, і Ляну щоразу дивувало, як їхня сім’я із трьох чоловік встигала з’їсти за зиму і весну таку неймовірну кількість закруток. У кінці літа банки щільними рядами вишиковувалися на всіх десяти полицях комори, розташованої навпроти кухні, і там навіть бракувало місця на неодмінні суботні солодощі, які вони з мамою пекли і перемащували щотижня, у п’ятницю ввечері.
Наполеони, заварні тістечка, вишиванки, бізе із масляним кремом, у крайньому випадку простий бісквіт, рецепт якого Ляна, мабуть, не забуде вже ніколи – чотири яйця, склянка цукру, склянка борошна (чи чотири склянки борошна?). Часом тільки здається, що все пам’ятаєш дуже докладно, а насправді пам’ятаєш лише тремтіння міксера в руках, заворожуючий момент відділення жовтка від білка, медитативне пересипання цукру зі склянки до миски, похід на балкон, до мішка з борошном (тоді не уявляли собі менших розфасовок для борошна, цукру та картоплі). Шматочки яблук, що разом із тістом прилипли до дна бляшаної форми. І обов’язковий, майже улюблений момент – шипіння соди, на яку полили оцту. Ляні так подобалося це шипіння, що вона захоплювалася і часто клала в тісто забагато соди, за що мама її потім сварила. Пізніше до цієї дитячої гами запахів додався цинамон, у дитинстві його ще не було, тоді у них вдома використовувався лише аскетичний радянський набір спецій – сіль, перець, паприка. Якби тепер Ляна продовжувала щосуботи пекти бісквіти з яблуками, то, мабуть, клала б соду, погашену оцтом, замість або і разом з порошком до печива та усякими іншими ароматичними сумішами. І додавала б до тіста багато цинамону, а потім ще посипала б пиріг зверху ванільним цукром, перемішаним із цинамоном. Але тепер вона не пече щосуботи, та і всі, навіть її батьки, здається, стали менше пекти, робити менше закруток, варення. Можливо, менше їдять. У кожному разі менше купують.
У дитинстві Ляна завжди ходила за сметаною. Тричі на тиждень приносила літру сметани і три літри молока. А коли мама робила її улюблений вершковий крем, то купувалося відразу три літри сметани. І це нікого не дивувало, усі решта теж купували по декілька літрів мало не щодня. Тим більше що в черзі доводилося провести не менше години.
Сметану наливала задкаста продавчиня (хоча це слово для неї давно настільки ж затісне, як і золотий ланцюжок на масивній шиї) у білому ковпаку і не дуже білому халаті, наливала погнутим черпаком із великого алюмінієвого бідона. На літру потрібно було зачерпнути двічі. Молоко стояло поряд, у такому ж бідоні, і коли Ляна була ще маленька, то насамперед, зайнявши про всяк випадок чергу, підходила до прилавка і намагалася розгледіти, стаючи навшпиньки, скільки бідонів привезли сьогодні і чи вистачить цього на всіх. Її відганяли від прилавка, підозрюючи у намаганні пробитися поза чергою, а задкаста продавчиня ігнорувала її запитання, поставлені надто тихо. Ляна завжди говорила надто тихо.