Дівчатка у вітальні засміялися.
— Я завжди уявляла, що в такий день люди вибіжать на вулицю і кричатимуть від розпачу.
— А знаєш, крім тебе й дівчат, я ні за чим сумувати не буду. Роботу свою я не люблю, місто наше мені ніколи не подобалось. Лише вас трьох мені не вистачатиме. А ще, мабуть, мінливої погоди, склянки холодної води в спеку і сну. Скажи, от як ми можемо так просто сидіти і говорити про це?
— А що нам іще залишається робити?
— Ти права, якби було що — то ми б робили. Гадаю, це перший раз в історії людства всі точно знають, чим себе зайняти вночі.
— А мені цікаво, що зараз роблять інші, як планують провести найближчі години.
— Сходити на виставу, послухати радіо, подивитись телевізор, зіграти в карти, вкласти дітей спати і влягтися самим — от і всі плани. Все як завжди.
— Ти так кажеш, ніби цією рутиною можна пишатися.
Якийсь час вони сиділи мовчки, потім чоловік долив собі кави.
— А чого ти вважаєш, що це буде сьогодні вночі?
— Тому що.
— Чому це не сталося в якусь із ночей минулого століття або п’ятсот чи хоча б десять років тому?
— Може, через те, що в історії ще ніколи не було 19 жовтня 1969 року — а це сьогодні; а може, тому, що ця дата чомусь важливіша за всі інші; а може, й тому, що саме, цього року світ став називати речі своїми іменами — от і настав кінець.
— А ще зараз по обидва боки океану готуються до вильоту бомбардувальники, котрі вже ніколи не торкнуться землі.
— Так, це ще одна причина. Ну, — сказав він, підводячись із-за столу, — що робитимемо далі? Давай посуд помиємо?
Удвох вони перемили весь посуд і з особливою ретельністю виставили його в кухонній шафі. О 20.30 вклали дітей спати, побажали їм «добраніч» і ввімкнули маленькі нічники. Двері за собою закривати не стали, лише трохи їх причинили.
— От навіть не знаю… — сказав чоловік, вийшовши з дитячої. Він поглянув назад і зупинився з люлькою в руці.
— Що?
— Чи зачинити двері, чи лишити їх так, щоби світло пробивалось до кімнати?
— Не станемо ж ми дітей будити, щоби спитати.
— Звісно, ні.
Вони сіли читати газети. Потім говорили, слухали музику по радіо, насамкінець вмостилися разом біля каміна, дивлячись на тліючі жарини. Годинник тим часом пробив пів на одинадцяту, потім одинадцяту й одинадцяту тридцять. Вони думали про всіх людей на світі, про те, як кожен житель цієї планети по-своєму проводив цей вечір.
— Ну, що ж, — зрештою мовив чоловік і подарував дружині довгий поцілунок.
— Хай там як, а ми одне з одним добре ладили.
— Хочеш поплакати? — запитав він.
— Ні, не думаю.
Вимкнувши скрізь світло, вони пішли до своєї кімнати. Стоячи в прохолодній нічній пітьмі, чоловік та дружина стелили собі ліжко.
— Простирадла такі чисті, приємні.
— Я втомилася.
— Ми всі втомилися.
Вляглися.
— Я зараз, — сказала вона.
Він чув, як дружина встала і пішла на кухню. За мить вона повернулась.
— Кран забула закрутити.
У цьому було щось настільки смішне, що чоловік не стримався і розсміявся. Жінка сміялася разом із ним, вона знала, що вчинила досить кумедно. Потім вони перестали сміятись і знову вляглися на холодні простирадла, взявшись за руки і притулившись одне до одного.
— Добраніч! — сказав він через хвилину.
— Добраніч!
Гуркіт грому
Здалося, що неонове оголошення на стіні попливло, наче потрапило під тонку плинну плівку теплої води. Екельз відчув, як повіки, закриваючись, на якусь мить прикрили зіниці, проте навіть у миттєвому мороці оголошення продовжувало сяяти.
Теплий клубок застряв у горлі Екельза, і він судомно глитнув. М’язи навколо його рота утворили посмішку, коли він неспішно підняв руку, в якій просто перед носом службовця за письмовим столом заколихався чек на десять тисяч доларів.
— Сафарі гарантує, що я повернуся живим?
— Ми не гарантуємо нічого, — відповів службовець, — окрім динозаврів. — Він повернувся. — Це містер Тревіс, ваш сафарі-гід у Минуле. Він скаже, що і де застрелити. Якщо він каже «не стріляти», отже, не стріляти. Якщо ви не виконуватиме інструкції, то заплатите значний штраф — ще десять тисяч доларів. Крім того, у такому разі після вашого повернення можливі урядові санкції.