«Це буде для тебе момент невороття», — казав Берр.
«Вони захочуть побачити докази, — казав Рук. — Ти не можеш просто вийди до них з хлопчиком на руках і під аплодисменти публіки».
«Тріщина черепа і вилиці», — казав Марті. Струс мозку, вісім балів за шкалою Ріхтера, десять років в одиночній темній камері.
Три зламаних ребра, а відчувається як тридцять.
Сильне забиття тканин у місці сім’яників у результаті спроби емаскуляції[73] за допомогою ударів важкого армійського черевика.
Складалося враження, що коли Джонатан упав на землю від ударів пістолетним руків’ям, його нападник переключився на Джонатанів пах, залишаючи по собі, окрім інших слідів, ще й ідеальний відбиток черевика сорок сьомого розміру на внутрішній частині його стегна. Ця атракція викликала неабиякий інтерес у медсестер лікарні.
Перед Джонатановими очима мелькало чорно-біле марево. Білий халат. Чорне обличчя. Чорні ноги, білі панчохи. Біле взуття на прогумованій підошві, яке застібалося на липучки. Спочатку він думав, що це все одна жінка, а потім зрозумів, що їх було декілька. Вони відвідували його, мов примари, безмовно прибираючи, витираючи пилюку, міняючи квіти в вазі і приносячи йому свіжу питну воду. Одну з них звали Фібі і на дотик це була беззаперечно медсестра.
— Добридень, містере Томас. Як ви почуваєтесь сьогодні? Я Фібі. Мірандо, йди-но знову принеси віник і замети ще раз під ліжком містера Томаса. Але під ним, а не лише навколо нього. Так-так, нічого не хочу чути.
«Отже, я Томас, — подумав він. — Не Пайн. Томас. Хоча, може я Томас Пайн».
Він знову поринув у дрімоту, а коли прокинувся, то над ним стояв привид Софі в широких білих штанах і пересипав таблетки у паперову скляночку. Потім він подумав, що це, вочевидь, усього лиш нова медсестра. Потім він побачив широкий пояс зі сріблястою пряжкою і запаморочливу лінію стегон, а ще розхристане каштанове волосся. До нього долинув жіночий власницький голос, голос людини, що звикла наполягати на своєму і не поважати нікого довкола.
— Томасе, не може такого бути, — протестувала Джед. — Хтось точно вас несамовито любить. Батьки, дівчата, друзі? Невже справді ніхто?
— Справді, — наполягав він.
— А хто така ця Івонн? — запитала вона, нахилившись зовсім низько до нього, підклавши одну долоню йому під спину, а іншу — поклавши на груди, щоб допомогти йому піднятися. — Вона, мабуть, неймовірно красива.
— Ми були лише друзями, — відповів він, вдихаючи запах шампуню, який долинав від її волосся.
— Ну то, може, нам варто повідомити Івонн?
— Ні, не варто, — відповів він надто різко.
Вона подала йому таблетки і склянку води.
— Ну що ж, лікар Марті каже, що вам потрібно ще довго-довго відсипатися. Тому не забивайте собі голову дурницями, думайте лише про те, що вам потрібно повільно-повільно відновлювати сили. Може, принести щось, що допоможе вам відволіктися? Книжки, радіо чи ще щось? Може, ще зарано, а через день-другий буде якраз. Нам про вас нічогісінько не відомо, окрім того, що звуть вас Томас, якщо вірити Роуперовим словам. Тому ви мусите самі нам казати, що вам потрібно. У великому будинку є величезна бібліотека з цілою купою страшенно розумних книжок, Коркі скаже вам, що там можна знайти. А ще ми можемо замовити будь-що з Нассау, ви лише скажіть. — Вона глянула на нього своїми величезними очима, у яких можна було б потонути.
— Дякую, я так і зроблю.
Вона поклала руку йому на обличчя, щоб перевірити температуру.
— Ми ніколи не зможемо вам віддячити, — сказала вона, не забираючи руку. — Роупер, коли повернеться, висловить усе значно краще, ніж я. Але чесно — Ви просто герой. Такий відважний, — сказала вона, стоячи вже біля самих дверей. — От лайно, — додала колишня учениця католицької школи, зачепившись кишенею штанів за клямку.
Потім він усвідомив, що це була вже не перша їхня зустріч з того часу, як він сюди потрапив, а третя. Перші дві, виявляється, були не сном.
«Під час першої нашої зустрічі ти просто усміхнулася до мене і в цьому не було нічого такого: ти мовчала, а я міг думати, і між нами щось зародилося. Ти заклала волосся за вуха. На тобі були штани для верхової їзди і джинсова сорочка. Я запитав: «Де я?» І ти відповіла: «Кристал. Роуперо-вий острів. Ви вдома».