«Чекати чого? — подумав Джонатан. — Поки ви виведете мене на чисту воду?»
— Томасе, ми вже почуваємося краще і краще, еге ж? — турботливо запитав Таббі зі свого місця біля дверей.
— Можна і так сказати.
— От і молодець, — відповів Таббі.
Чим більше видужував Джонатан, тим пильнішими ставали його сторожі.
Проте як би Джонатан не намагався загострити всі свої органи чуття, йому так і не вдалося нічого дізнатися про той будинок, де його тримали. Він не чув ні дзвінків у двері, ні телефонів, ні факсів, ні запахів кухні, ні уривків розмов. Він вдихав медовий аромат поліролю для меблів, інсектицид, пахощі свіжих і засушених квітів, а коли вітер віяв у правильному напрямку, то і запах коней. До нього долинав аромат червоного жасмину, свіжоскошеної трави і хлору з басейну.
Попри це, він — сирота, солдат і готельєр — незабаром вловив щось знайоме йому ще з часів його бездомного минулого: ритм добре злагодженої роботи, який не порушувався навіть за відсутності вищого командування. О пів на восьму починали роботу садівники і Джонатан міг звіряти за ними годинники. Об одинадцятій один удар гонга сповіщав про початок двадцятихвилинної перерви, протягом якої вони дрімали і ніщо — ні газонокосарка, ні мачете — не рухалося і не видавало ані звуку. О першій годині гонг звучав двічі і, якщо Джонатан дуже нашорошував вуха, то чув, як у їдальні для робітників перемовляються місцеві жителі.
Хтось постукав у двері. Фріскі відчинив і усміхнувся.
«Коркоран не менший дегенерат, ніж Калігула, — попереджав його Берр, — і хитрющий, як стадо мавп».
— Дорогенький, — почувся хриплий голос представника англійського вищого класу у супроводі запахів випитого вчора алкоголю і викурених уранці французьких сигарет з гидотним душком. — І як ми сьогодні почуваємося? Любчику, ти явно не застряг на місці. Спочатку ми були червоного кольору Гарібальді, потім стали синюваті, як бабуїн, а сьогодні ми якогось жовчного відтінку чи радше жовтого, як застояна сеча віслюка. Хочеться сподіватися, що ми ось-ось видужаємо.
Кишені спортивної куртки майора Коркорана були набиті ручками і всілякими типово чоловічими дрібницями. Величезні плями поту йшли від пахв і аж до живота.
— Насправді, я хотів би скоро поїхати, — сказав Джонатан.
— Звичайно, дорогенький, коли твоя душа забажає. Поговори з шефом. Хай тільки він повернеться. Вдалий момент і все таке. Ми ж тут добре харчуємося, еге ж? І про міцний сон не забуваємо. Ну, до завтра. Chüss[74].
І коли настало завтра, Коркоран знову був тут як тут, пронизуючи його поглядом і покурюючи сигарету.
— Фріскі, дорогенький, іди-но до бісової матері, якщо твоя ласка.
— Слухаюся, майоре, — з посмішкою відповів Фріскі і слухняно зник за дверима, а Коркоран тим часом пошкандибав у темряві до крісла-качалки, і, вдячно видихнувши, гупнувся у нього.
— Любчику, ти ж не проти, що я курю? Не можу зібратися з думками, якщо не кручу між пальцями сигаретку. Я підсів не так на вдихання і видихання диму, як на потребу потримати в руках щось подовгувате і тверденьке.
«У полку його не переварювали, тому він якимось дивом прослужив цілих п’ять років у військовій розвідці, хоча ми всі знаємо, що ця так звана «розвідка» мала б називатися зовсім по-іншому, — розповідав йому Берр. — Тим не менше, Коркі їм добре послужив. Роупер любить його не лише за гарні очі».
— Любчику, ми ж, певно, і самі трохи покурювали, еге ж? У кращі часи?
— Трохи.
— Сонечко, а коли були ці кращі часи?
— Коли я куховарив.
— Перепрошую, не почув.
— Коли працював кухарем. Коли вирішив перепочити трохи від готельного бізнесу.
Майор Коркоран раптом пожвавився:
— Мушу визнати, тієї ночі у Мама Лоу їжа була першокласна, хай мене грім поб’є, коли брешу! Таки було з біса смачно! Ми самі-самісінькі приготували ті устриці під соусом?
— Так.
— Пальчики оближеш. А морквяний кекс? Мушу визнати, з ним ми влучили просто у яблучко. Це улюблений десерт шефа. Його звідкись доставили, еге ж?
— Я його спік.
— Повтори-но, любчику.
— Я його спік.
Коркоран не міг дібрати слів:
— Ти хочеш сказати, що це ти спік морквяний кекс? Своїми власними маленькими руками? От так от, дорогенький. — Він затягнувся сигаретою, з захопленням усміхаючись до Джонатана крізь дим. — Поцупив рецепт у «Майстерс», еге ж? — Він похитав головою. — Просто геній. — Ще одна величезна хмара диму. — Любчику, а може, ми заодно і ще щось прихопили у «Майстерс», га?