П’ятдесятилітній Аполлон хоче придбати Венеру і Адоніса.
— Гмм, а що таке рості? — питає Джед.
— Ви, мабуть, маєте на увазі «рьошті», — відповідає Джонатан тоном неабияк обізнаної людини. — Це вишукана швейцарська страва з картоплі. Щось схоже на запіканку. Картопля смажена на великій кількості масла. Дуже смачно, особливо, якщо ви добряче зголодніли. І у нас її готують пречудово.
— Як вони вам? — запитав Роупер. — Подобаються? Ні? Ну, що за млявість? Що, нікому не подобається? Люба, це як деруни, ми їх їли в Маямі. Містере Пайн, що думаєте?
— Я вважаю, усе залежить від того, де вони будуть жити, — обачно відповів Джонатан.
— Укінці заквітчаної алеї. Альтанка на вершині пагорба, з виглядом на море. На західній стороні, щоб було видно захід сонця.
— Найкрасивіше місце на землі, — додала Джед.
Джонатан немов зірвався з прив’язі. Чому б тобі не стулити пельку? Чому твій усюдисущий голос звучить просто над вухом, хоч і сидиш ти з протилежної сторони кімнати? Чому вона постійно вставляє свої п’ять копійок? Нехай би й далі читала своє трикляте меню.
— Сонячне сяйво гарантоване? — питає Джонатан, розпливаючись у доброзичливій усмішці.
— Триста шістдесят днів у році, — гордо каже Джед.
— Продовжуйте, — заохочує його Роупер. — Мене таким не зачепиш. Ну, то який ваш вердикт?
— На жаль, вони мені зовсім не до смаку, — напружено відповідає Джонатан, добре не обдумавши.
Чому в біса він так сказав? Це все Джед винна. Джонатан — останній, до кого варто з таким звертатися. Він нічогісінько не тямить у статуях: він ніколи їх не купував, ніколи не продавав, майже ніколи не зупинявся, щоб їх по-роздивлятися, якщо не враховувати його військову юність і ту жахливу бронзову статую графа Гейґа, який розглядав через бінокль Бога, стоячи на краю плацу. Він усього лиш намагався показати Джед, що краще їй триматися від нього подалі.
Роуперове обличчя залишилося абсолютно непорушним і на хвильку Джонатану здалося, що він таки куленепробивний.
— Джемаймо, ти що, смієшся з мене? — питає він, приязно усміхаючись.
Меню опускається і пустотливе, абсолютно бездоганне обличчя кумедно показується над ним.
— Чому б мені раптом з тебе сміятися?
— Наскільки я пам’ятаю, ти теж не горіла до них симпатією, коли я показував тобі їх у літаку.
Вона кладе меню собі на коліна і обома руками знімає ті непотрібні окуляри. Тим часом готельний халат трохи спадає і Джонатанові перехоплює дух, бо перед його очима відкриваються її чудові круглясті перса зі злегка припід-нятими сосками. Верхню частину грудей заливає золотаве світло лампи, яка світиться над нею.
— Любий, — приязно каже вона, — це абсолютна, повна, чистої води фігня. Я лише сказала, що у неї завелика дупа. Якщо тобі подобаються великі дупи, то вперед. Твої гроші — твоя дупа.
Роупер посміхається, простягає руку і хапає за горло пляшку «Дом Периньона» — подарунок, люб’язно залишений гером Майстером, — і відкорковує її.
— Коркі!
— Тут, шефе!
Хвилинний сумнів. І вже правильним тоном:
— Гукни-но Денбі і Макартура. Бахнемо шампусику.
— Слухаюсь, шефе.
— Сенді! Керолайн! Шампанське! Де їх в біса носить? Знову гарикаються. От зануди. Як на мене, то вже краще геї, — прокоментував він, обернувшись до Джонатана. — Пайне, не йдіть, вечірка лише набирає обертів. Коркі, замов ще декілька пляшок!
Але Джонатан іде. Якимось дивом він витягує з себе чемне перепрошення і йде до сходів, а коли озирається, Джед грайливо махає йому рукою над своїм келихом шампанського. Він відповідає найхолоднішою зі своїх посмішок.
— Добраніч, солоденький, — шепоче Коркоран, коли вони проходять один повз одного, йдучи кожен у своєму напрямку. — Дякуємо за увагу і турботу.
— На добраніч, майоре.
Фріскі, ООЗ з попелястим волоссям, усівся в оббите декоративною тканиною крісло-трон біля ліфта і вивчав кишенькове видання, присвячене еротиці у Вікторіанську епоху.
— Граєш у гольф, дорогенький? — спитав він, коли Джонатан проходив повз.
— Ні.
— Я теж.
«Я підстрелив бекаса, — співає Фішер-Діскау. — Я підстрелив бекаса».
Півдесятка гостей вечеряли у ресторані, схиливши голови над столиками з запаленими свічками, немов парафіяни у церкві. Джонатан сидів поміж ними, насолоджуючись непорушною ейфорією. «Це те, заради чого я живу, — казав він собі. — Заради півпляшки вина «Поммар», заради foie de veauglace[13] з овочами трьох кольорів, заради готельного старовинного столового срібла, яке сяє до мене зі скатертини з дамаського полотна».