Выбрать главу

З гір повіяло прохолодою і Джонатан перенісся у ліси над Мюрреном, звідки він вирушав до підніжжя гори Лоб-горн, щоб здійснити одноденне сходження. Його охопило відчуття неймовірного щастя. Джунглі стали ще одним поверненням додому. Стежка пролягала вздовж бурхливого потічка, небо затягнуло хмарами. Коли вони переходили висохлу річку, бувалий солдат, який у житті пройшов багато смуг перешкод, одразу помітив мотузки, розтяжки, гільзи від снарядів і маскувальні сітки, почорнілу пампу[90] і сліди вибухів на стовбурах дерев. Вони видряпалися на пагорб по межі між травою і скелею, дісталися вершини і глянули вниз. Табір, який розкинувся внизу, на перший погляд здавався безлюдним. З кухонного комина піднімався дим під звуки сумного іспанського співу. Усі сильні чоловіки — в джунглях. Мали дозвіл залишитися лише кухарі, кадровий склад і хворі.

— При Нор’єзі тут тренували багато членів озброєних угруповань, — як завжди методично розповідав Фернандес, коли Джонатан знову до нього обернувся. — Панама, Нікарагуа, Гватемала, Американо, Колумбія. Іспанці, індіанці — всіх тренувати тут дуже добре. Щоб бити Ортеґо. Щоб бити Кастро. Щоб бити багато поганих людей.

Лише коли вони спустилися зі схилу і зайшли у табір, Джонатан зрозумів, що Фаберже — це божевільня.

Вітальна база возвеличувалася над рештою табору і зусібіч була загороджена білою стіною, списаною слоганами. Під нею кільцем розкинулися шлакобетонні будиночки, кожен з яких мав свою функцію, яка була зображена за допомогою непристойних картинок на дверях: кухня позначалася на-півоголеною жінкою-кухарем, лазня — голими купальниками, медпункт — скривавленими тілами; ще була школа для технічного інструктажу і політичної просвіти, був будиночок тигра, будиночок змії, будиночок мавпи, пташник і, на маленькому підвищенні, стояла капличка, стіни якої прикрашало об’ємне зображення Діви Марії з Немовлям, яких охороняли бійці з джунглів, озброєні «Калашниковыми». Між будинками стояли розмальовані фігури завбільшки з половину людського зросту, впиваючись своїм злим поглядом у бетоновані стежки: череватий торговець у трикутному капелюсі, синьому фраку і з круглим плоєним коміром; нарум’янена сеньйора з Мадрида в мантильї; індіанська селянка з оголеними грудьми, з повернутою зі страху головою, широко розкритими очима і ротом, яка гарячково крутить ручку неіснуючої криниці. А з вікон і фальшивих коминів сторчаком виглядали рожеві гіпсові руки, ноги і біснуваті обличчя, заляпані кров’ю, немов обрубані кінцівки жертв, яких почетвертували, коли ті намагалися втекти.

Проте найбожевільнішою частиною Фаберже була не мазанина на стінах, не статуї-вуду, не магічні індіанські написи вперемішку з іспанськими слоганами, і навіть не бар «Скажений кінь» з очеретяним дахом, високими барними кріслами, автоматичним музичним програвачем і зображеннями голих дівчат на стінах, а те, що це був живий зоопарк. Божевіллям був одурілий гірський тигр, який ледве поміщався в затісній для нього клітці, а поруч з ним лежав шматок гнилого м’яса. Божевіллям були прив’язані олені і запаковані у кошики дикі кішки. Божевіллям були папуги, орли, журавлі, соколи, стерв’ятники — усі тіснилися у бруднющому пташнику, тріпотіли підрізаними крилами і лютували через настання сутінків. Божевіллям були мавпи, які з німим відчаєм дивилися з-за ґрат, і ряди зелених ящиків з-під боєприпасів, затягнених сіткою, в кожному з яких тримали змію одного виду, щоб бійці джунглів навчилися відрізняти друга і ворога.

— Полковник Еммануель любити дуже звірів, — пояснював Фернандес, проводжаючи гостей у кімнати. — Містере Томас, щоб боротися, ми повинні бути діти джунглів.

Вікна їхньої хатини також були заґратовані.

На Фаберже звана вечеря, усім прийти з орденами. Шановний гість полку — містер Річард Онслоу Роупер, наш патрон, наш почесний командир, наш друг по зброї і по любові. Всі голови повернуті до нього і до вже далеко не інертного лорда.

Тридцять здорових чоловіків їдять курку з рисом і п’ють «Кока-колу». їхні обличчя освічують свічки, щоправда, не в свічниках роботи Поля де Ламарі, а в банках. Складалося враження, що двадцяте століття витрусило всіх зниклих безвісти і безробітних солдат у табір під назвою Фаберже: тут були і американські ветерани, яким спочатку обридла війна, а потім мир; російські спецназівці, яких готували захищати країну, а вона зникла, коли вони повернулися спиною; французи, які досі ненавиділи де Ґолля за те, що він віддав Північну Африку; ізраїльський хлопчина, який не знає нічого, крім війни, і швейцарський юнак, який не знає нічого, крім миру; англійці у пошуках військової шляхетності деінде, бо їхнє покоління чомусь пропустило всі веселі часи (от би нам британський В’єтнам!), жменька задумливих німців, які розриваються між почуттям вини, що приносить війна, і які не можуть протистояти її спокусам. І полковник Еммануель, який, як розповідав Таббі, брав участь у всіх брудних війнах від Куби до Сальвадору, до Гватемали і до Нікарагуа і ще бозна-де, лише щоб догодити ненависним янкі: ну, принаймні Еммануель трохи зрівняє рахунок!

вернуться

90

Пампа — степ на південному сході Південної Америки, здебільшого у субтропічному кліматичному поясі.