— Я приніс зі собою всі документи, якщо ти хочеш на них подивитися, — ґречно сказав Берр, коли Бредшоу перевів свій погляд на нього. — Я не маю права тобі їх показувати, але, визнаю, від цього я отримаю неабияке задоволення. Коли я говорив про сім років, то дещо оптимістично оцінив ситуацію. Гадаю, це йоркширська кров зробила мене не схильним до перебільшень. Думаю, ти отримаєш не менше десяти.
Берр говорив впевненіше, але не швидше, і почав неспішно розвантажувати свій портфель, витягуючи по одній папці за раз, немов фокусник. Іноді він відкривав папку і замовкав, щоб переглянути якийсь лист, перш ніж покладе її на стіл. А іноді усміхався і хитав головою, немов хотів сказати: «Можете у таке повірити?»
— Дивовижно, як можна розкрутити таку справу, як ця, маючи дуже обмежені ресурси, — уголос роздумував Берр, продовжуючи роботу. — Ми зі шкури лізли, я і мої хлопці та дівчата, а всім байдуже. Як об стіну горохом, і так щоразу. У нас проти Морока були беззаперечні докази ще... — він зробив паузу, щоб посміхнутися, — ще в сиву давнину. А ви, сер Ентоні, гадаю, були у нас на прицілі ще з тих часів, коли у мене не росла борода і я ходив до школи. Розумієте, я вас по-справжньому ненавиджу. Існує багато людей, яких я хотів би закинути за ґрати, але мені це ніколи не вдасться. Але ви, ви зовсім не такий, як інші, так завжди було і так є й досі. Ви ж це усвідомлюєте, правда? — Його увагу привернула інша папка і він відволікся на хвилинку, щоб її переглянути. — І тут раптом задзвонив телефон, — саме була обідня перерва, але я, дякувати Богу, був на дієті — і хтось з прокуратури, про кого я лише краєм вуха чув, сказав:
«Леонарде, привіт, чому б тобі не метнутися у Скотленд-ярд, не взяти собі кілька завзятих поліцейських і не розібратися з тим Джеффрі Мороком? Леонарде, настав час почистити нарешті Вайтголл, позбутися від усіх цих прогнилих чиновників з їхніми сумнівними зв’язками на стороні, на зразок сера Ентоні Джойстона Бредшоу, і показати приклад всьому світові. Американці так роблять, то чому ми не можемо? Настав час продемонструвати серйозність наших намірів, не озброювати більше наших майбутніх противників, ну і так далі». — Він дістав іншу папку, позначену написами «Цілком таємно», «Охорона» і «Не для копіювання», і любовно поплескав її по корінцю. — Морок зараз перебуває під так званим добровільним домашнім арештом. Час виливати душу, хоча ми це називаємо іншим словом. Коли ми маємо справу з колегами, то полюбляємо розширити habeas corpus[98]. Час від часу доводиться підлаштовува-ти закони під себе, інакше нічого не досягнеш.
Не буває двох однакових блефів, проте всі вони мають одну спільну рису: співучасть того, хто блефує, і того, хто вірить, містична взаємозалежність протилежних потреб. Для порушника закону це може бути підсвідомою потребою стати законослухняним громадянином. Для самотнього злочинця — таємним бажанням прибитися до стада, будь-якого стада, лишень не бути б самому. А для підтоптаного плейбоя і негідника Бредшоу — принаймні Берр молив Бога, щоб це було так, спостерігаючи, як його противник читав, перегортав сторінку, повертався назад, брав іншу папку і знову читав — цією потребою був пошук ексклюзивного ставлення до себе за всяку ціну, а ще необхідність завжди укладати найвигіднішу угоду і помститися тим, хто смів бути успішнішим за нього. Саме тому він став легкою жертвою Беррового обману.
— Ради Бога, — пробуркотів Бредшоу, повертаючи нарешті папки з таким виглядом, ніби його від них нудило. — Не потрібно перегинати палицю. Завжди є золота середина. Мусить бути. Ти ж розважлива людина, і завжди таким був.
Берр був менш люб’язним.
— О, сер Ентоні, я б аж ніяк не назвав золотою серединою, — сказав він, відчувши, як його знову переповнює лють, коли він забирав папки і запихав їх назад у портфель. — Я б радше назвав це тимчасовим відтермінуванням, до наступного разу. Ось що ти зробиш: ти зателефонуєш на яхту «Сталевий паша» і переговориш з нашим спільним другом.
— Про що?
— Скажеш, що все лайно, яким ви з ним займалися, ви-плило на поверхню, і багато іншого цікавого теж. Можеш переповісти йому мої слова і розповісти про те, що ти бачив на власні очі, і про те, що ти накоїв, і про те, що почув. — Він зиркнув на незашторене вікно. — Звідси видно дорогу?
— Ні.
— Шкода, тому що вони вже мали б бути тут. Я думав, ми зможемо помилуватися, як за озером блимає блакитне світло. І з верхніх поверхів також не видно?