Але вони не врахували Софі. Вони не знали про його Таємну Спільницю. Софі, яка пройшла це все ще раніше за нього. Вона і зараз була поруч з ним, усміхалася йому над горнятком кави, «будь ласка, по-єгипетськи». Прощала його. Звеселяла його: трохи спокушала його, заохочуючи жити світлом дня. Коли вони били його по обличчю — це було довге і продумане побиття, а ще дуже виснажливе — він іронічно порівняв своє обличчя з її і, щоб відволікти-ся, розповів їй про того ірландського хлопчину і «Гекле-ра». Але нічого сльозливого, вона була категорично проти цього, тому вони ніколи не жаліли себе і не втрачали почуття гумору. «Ви вбити цю жінку?» — дражнила вона його, піднімаючи свої темні вищипані брови і заливаючись сміхом, що радше нагадував чоловічий. Ні, він її не вбивати. Цю тему вони закрили давним-давно. Вона вислухала його розповідь про його справи з Оґілві, даючи йому можливість виговоритися, інколи посміхалась, інколи кривилась від відрази. «Містере Пайн, мені здається, ви виконали свій обов’язок, — заявила вона, коли він закінчив говорити. — На жаль, на світі буває різна відданість, і неможливо керуватися ними всіма одразу. Ви, як і мій чоловік, вірили, що виконуєте свій обов’язок патріота. Наступного разу ви зробите кращий вибір. Можливо, ми зробимо його разом». Коли Таббі і Фріскі працювали над його тілом — здебільшого, приковуючи його так, що біль був нестерпним і тривав довго, — Софі нагадувала йому, що її тіло було понівечене також: у її випадку, розтрощене кийком до невпізнанності. А коли він провалювався низько-низько у стан напівпри-томності і думав, як йому вибратися на верхівку цієї щілини, то розважав її історіями про важкі сходження, які йому доводилося робити в Оберленді, — наприклад, північним схилом Юнґфрау, коли все пішло не за планом, і йому довелося стати на бівуак[99] при поривах вітру сто миль на годину. І навіть якщо Софі було не цікаво це слухати, вона ніколи не подавала виду. Вона слухала, не відводячи від нього своїх великих карих очей, вона любила і підтримувала його. «Містере Пайн, я впевнена, що ви тепер ніколи не будете так себе недооцінювати, — сказала вона йому. — Іноді хороші манери можуть приховати від нас нашу відважність. У вас є щось почитати в літаку дорогою назад до Каїра? Я б хотіла почитати. Це допоможе мені не забути, що я — це я». Раптом, на своє здивування, він знову опинився у маленькій квартирі в Луксорі у той момент, коли вона пакувала сумку, кожну річ окремо і не поспішаючи, так наче вибирала собі речі для набагато довшої подорожі, ніж переліт до Каїра.
Звісно, саме Софі і допомагала йому вперто мовчати. Хіба ж вона сама не померла, так і не видавши його?
Коли вони зняли пластир і витягнули замшевий кляп, саме Софі порадила йому попросити поговорити особисто з Роупером.
— Молодець, Томмі, — сказав Таббі, переводячи подих після своїх знущань. — Побалакай з шефом. А потім ми всі разом вип’ємо пива, як у старі добрі часи.
І Роупер у вибраний ним час, у своєму круїзному одязі — включно з білими черевиками з оленячої шкіри і підошвами з натурального каучуку, які Джонатан помітив ще в його гардеробі на Кристалі, — пішов до Джонатана і сів на стілець у дальньому кутку кімнати. У Джонатана промайнула думка, що це вже вдруге Роупер бачить його з розтрощеним обличчям, і в обох цих випадках вираз його обличчя абсолютно однаковий: той самий зморщений ніс, те саме критичне оцінювання збитків і Джонатанових шансів вижити. Цікаво, як би Роупер дивився на Софі, якби він був поруч, коли її били до смерті.
— Ну що, Пайне, все гаразд? — люб’язно запитав він. — Скарг нема? Вони добре за тобою наглядають?
— Постіль трохи жорсткувата.
Роупер добродушно розсміявся.
— Не можна мати все і відразу. Джед за тобою сумує.
— То пришліть її до мене.
— Боюся, таке видовище не для неї. Монастирська вихованка. Любить захищене життя.
Відтак Джонатан пояснив Роуперу, що під час його перших розмов з Ленгборном, Коркораном та іншими вони постійно натякали на ймовірність участі Джед у Джонатанових справах. Тому він хотів би категорично заявити, що все, що він робив, робив сам, і Джед йому анітрохи не допомагала. І що кілька світських візитів Джед до будиночка Вуді значно перебільшили — вона приходила лише тому, що її до смерті замучувала своїми розмовами Керолайн Ленгборн, а Джонатану було самотньо. Після цього він заявив, що, на жаль, не зможе більше дати відповідь на жодне запитання. Роупер, який зазвичай так блискавично реагує, здавалося, ніяк не міг підібрати слів.