— Це були всі Пайни, — прошепотів він їй. — Цілий полк. Офіцери, сержанти, рядові, дезертири, кухарі. Нікого не залишилося.
— Мені так не здається, містере Пайн. Підкріплення залишилося в резерві, не сумніваюся.
Берр усе ще чекав на відповідь.
— Ні, — демонстративно сказав Джонатан.
— А чому ні? Я ось ніколи не пропускаю таку нагоду. У вас тоді була дівчина?
— Ні, — повторив Джонатан, червоніючи.
— Ви хочете сказати, не лізь не в свої справи.
— Десь так.
Здавалося, Берру подобалося, коли йому казали не лізти не в свої справи.
— Тоді розкажіть про ваш шлюб. Досить кумедно уявляти вас одруженим. Мені аж якось ніяково. Не знаю, чому. Ви холостяк. Я це відчуваю. Можливо, я теж. Що тоді трапилося?
— Я був молодим. А вона ще молодшою. Мені теж ніяково.
— Вона була художницею, правда? Як і ви?
— Я був лише художником вихідного дня. А вона — справжнім талантом. Принаймні вона так думала.
— Чому ви з нею одружилися?
— Любов, напевно.
— Напевно. Знаючи вас, я б це радше назвав ввічливістю. Що змусило вас її покинути?
— Здоровий глузд.
Джонатан більше не міг стримувати потік спогадів і поринув у безрадісні думки про їхнє життя подружньої пари, життя, яке помирало у них на очах: він знову бачив зруйновану дружбу, згаслу пристрасть, ресторани, де інші щасливі люди, але не вони, весело розмовляли, зів’ялі квіти у вазі, гнилі фрукти в мисці, її заляпаний фарбами мольберт, приставлений до стіни, товстий шар пилу на столі і двох людей, які пильно дивилися одне на одного крізь висохлі сльози, — цей безлад навіть Джонатан не міг упорядкувати. «Це все моя провина, — повторював він, намагаючись торкнутися її, і тут же відсахнувся, бо відсахнулася вона. — Я надто швидко подорослішав і тому розминувся з жінками. Це все я, ти тут ні до чого».
Берр знову милостиво змінив тему.
— Що привело вас в Ірландію? — з усмішкою запитав він. — Ви часом не від неї втікали?
— Така вже у мене була робота. Якщо ти в британській армії, якщо ти хочеш бути справжнім солдатом, принести реальну користь, спробувати себе в бойових умовах після стількох років підготовки — то кращого місця, ніж Ірландія, годі було й шукати.
— І ви хотіли принести реальну користь?
— А ви б не хотіли в такому віці?
— Я досі хочу, — багатозначно відповів Берр.
У Джонатана назріло питання, але він вирішив змовчати.
— Ви сподівалися, що вас уб’ють? — спитав Берр.
— Не кажіть дурниць.
— Я не кажу дурниць. Ваш шлюб уже дихав на ладан. Ви були ще дитиною. Ви звинувачували себе у всіх гріхах світу. Мене лише дивує, чому ви не полювали на серйозну здобич чи не пішли в французький іноземний легіон. Що ви взагалі виробляли у тій Ірландії?
— Нам було наказано завоювати серця і розум ірландців. Вітатися з усіма, гладити дітей по голові. Інколи патрулювати.
— Розкажіть про патрулювання.
— Нудні КПП для автомобілів. Нічого особливого.
— Боюся, Джонатане, що абревіатури не моя сильна сторона.
— Контрольно-пропускні пункти. Вибираєш пагорб, який не може обстрілювати противник, або якийсь куток, потім вискакуєш з канави і зупиняєш автівки. Коли-не-коли таки нарвешся на ворога.
— І що тоді?
— Зв’язуєшся по рації з командиром, він і вирішує, що робити далі. Зупинити і обшукати. Дозволити проїхати. Допитувати. Як накажуть.
— В асортименті були ще якісь завдання, крім КПП?
Джонатан виглядав напрочуд спокійним і вдавав, що напружено згадує.
— Бувало, літали туди-сюди на гелікоптерах. Кожна група мала свою ділянку. Резервуєш собі «Лінкс»[25], береш з собою водонепроникний спальний мішок, і пару ночей спиш під зірками, а потім повертаєшся додому і п’єш пиво.
— А як щодо контакту з противником?
Джонатан сумно посміхнувся.
— Для чого їм висовуватися і вступати в бій, якщо вони можуть за допомогою дистанційного керування підірвати нас просто в «Джипах»?
— Дійсно, для чого?