9
В Есперанс Джонатан прибув у День матері. Його підвіз уже третій цементовоз за останні чотириста миль, цього разу він вийшов на перехресті на початку авеню де Артизан. Джонатан йшов вулицею, розмахуючи торбиною зі своїми пожитками і читаючи вивіски: «Merci maman»[34]; «Bienvenue a toutes les mamans»[35] і «Vaste buffet chinois des meres»[36]. Північне сонце діяло на нього немов еліксир. Йому здавалося, що з кожним подихом він вдихав не лише повітря, а й світло. «От я і вдома. Ось я».
Після восьмимісячного сну під сніговою ковдрою це розслаблене золоте містечко у провінції Квебек немов купалося у надвечірньому сонці, що і відрізняло його від подібних йому поселень, які розкинулися вздовж найдовшого в світі поясу нефриту. Це містечко вознеслося вище, ніж Тіммінс, у західній частині нудного Онтаріо, вище, ніж Валь-д’Ор чи Амос на сході, на цілу милю вище сірих поселень ділових інженерів-гідроелектриків на півночі. У садку біля білої
церкви з масивним дахом і гострим шпилем, наче ті солдати, вишикувалися нарциси і тюльпани. Кульбаби розміром з доларові банкноти росли на трав’яному пагорку за полі-ційним відділком. Урешті оговтавшись від зимування під снігом, квіти буяли так само, як і містечко. Крамнички для несподівано розбагатілих чи оптимістично налаштованих покупців, на кшталт «Boutique Bebe» з рожевими жирафами на вітринах, піцерії, названі на честь успішних шахтарів та золотошукачів, аптека, яка пропонує послуги гіпнотерапії та масажу, бари з неоновою підсвіткою, названі на честь Венери та Аполлона, і поважні доми розпусти, названі на честь тих мадам, які вже давно не ходять білим світом, японська сауна з пагодою і садом, вимощеним пластикови-ми гранулами, банки на будь-який колір і смак, ювелірні магазини, де злодюжки колись переплавляли дорогоцінні метали, вкрадені у шахтарів, і досі час від часу так робили, весільні салони з незайманими восковими нареченими у вітринах, польські магазини делікатесів, які рекламують «дуже еротичні фільми XXX», нібито це якась кулінарна новинка, і ресторани, відкриті двадцять чотири години на добу для відвідувачів, які працюють за змінами, і навіть нотаріальні контори з тьмяними вікнами — все сяяло у величі раннього літа, і за все це merci Матап: on va avoir du fun!
Поки Джонатан заглядав у вітрини магазинів чи з вдячністю зводив погляд до блакитного неба і дозволяв сонячному світлу зігріти його запале обличчя, бородаті мотоциклісти в затемнених окулярах гасали туди-сюди вулицею, ревучи двигунами і мелькаючи своїми задами у шкіряних штанях перед очима дівчат, які попивали кока-колу за столиками на тротуарі. В Есперансі дівчата виглядали, [37] немов пістряві папуги. Це у сусідньому занудному Онтаріо матрони були застебнуті на всі ґудзики, але в Есперан-сі палкі тутешні жительки влаштовували карнавал щодня, здалеку привертаючи до себе увагу яскравим одягом і золотими браслетами.
В Есперансі не було дерев. Оскільки місто звідусіль оточував ліс, місцеві мешканці вважали відкритий простір неймовірним досягненням. Індіанців у Есперансі також не було, принаймні їх ніде не було видно. Джонатан натрапив лише на одного, той був з сім’єю і дітьми, вони завантажували у свій пікап продукти з supermarche на добру тисячу доларів. Один з них завжди залишався охороняти автівку, а інші тинялися поблизу.
У місті також не було вульгарного хизування багатством, якщо не враховувати потужних яхт вартістю сімдесят п’ять тисяч доларів кожна, які стояли на стоянці біля кухні «Шато Бабетт», чи цілі навали мотоциклів «Гарлі-Девідсон», що збилися до купи біля салону «Боні і Клайд». Канадці — і французького походження, і будь-які інші — не люблять хизуватися, це стосується і грошей, і емоцій. Звісно, немалі гроші заробляли ті, кому всміхалася удача. І саме удача була справжньою релігією цього містечка. Усі мріяли знайти в себе в саду шахту з золотом, і декільком щасливцям таки поталанило, і вони її знайшли. Всі ці чоловіки у бейсбольних кепках, кросівках і шкірянках, які стояли і розмовляли мобільними телефонами: в інших містечках вони здавалися б наркоторговцями, аферистами чи сутенерами, а тут, в Есперансі, вони були всього-на-всього скромними тридцятилітніми мільйонерами. А от безліч старших чоловіків їли свій обід з бляшанок на милю під землею.
У перші хвилини свого перебування в місті Джонатан всотував усе навколо. Він був виснажений, але очі його горіли, і він дозволив містечку проникнути в нього цілком і повністю. Серце його було переповнене вдячністю, немов він був подорожнім, який нарешті ступив на землю обітовану. «Тут чудово. Я заради цього працював. Це місце для мене».