Зупинившись на сходах, Джонатан сміливо приєднався до загального сміху, проте все ж наполіг, що мусить виспатися.
— Bien, tant pis, d’abord![44] — вигукнула мадам Лятюліп.
Її не потривожив ні його незапланований приїзд, ні неохайний вигляд. Неохайність в Есперансі не вважалася гріхом, а навпаки — ознакою духовності, принаймні так вважала мадам Лятюліп, яка сама взяла на себе роль культурного арбітра містечка. Він був farouche[45], a farouche в її розумінні означав благородний, і в його обличчі вона розгледіла мистецтво. Він був sauvage distingue[46] [47], її улюблений тип чоловіків. Акцент гостя переконав її у тому, що він француз. Або, може, бельгієць, вона не надто в цьому тямила, бо зазвичай їздила у відпустку не далі Флориди. Вона знала одне: коли він розмовляв французькою, вона його розуміла, але коли вона зверталася до нього, він виглядав таким же невпевненим, як і решта французів, яким доводилося чути чисту неспотворену французьку мадам Лятюліп. Звісно, вона одна її такою вважала.
Як би там не було, піддавшись імпульсивному бажанню огледіти його з ніг до голови, мадам Лятюліп допустилася простимої помилки. Вона поселила Джонатана не на одному з поверхів, пристосованих до регулярних відвідин осіб протилежної статі, а на grenier[42], в одній з чотирьох маленьких мансардних кімнаток, які вона зазвичай притримувала для особливо богемних гостей. Мадам і на думку не спало врахувати — а з якого це дива? — що її донька Івонн тимчасово оселилася за двоє дверей від кімнати гостя.
Джонатан пробув у готелі протягом чотирьох днів, привертаючи увагу лише мадам Лятюліп, і то не виходячи за рамки її звичної зацікавленості гостями чоловічої статі.
— Ви покинули свою групу! — з позірною стривоженістю вигукнула вона до нього, коли наступного ранку він прийшов на сніданок сам-один, ще й спізнився. — Ви вже більше не гірничий інженер? Ви покинули це діло? Може, ви хочете стати поетом? Ми тут в Есперансі пишемо чимало віршів.
Коли він увечері повернувся, вона запитала, чи він сьогодні написав елегію, чи може, намалював шедевральну картину. Вона запропонувала йому повечеряти, але він знову відмовився.
— Мсьє, ви повечеряли деінде? — запитала вона з іронічним докором.
Він усміхнувся і похитав головою.
— Tant pis d’abord, — сказала вона, бо така була її звична відповідь на майже будь-які слова.
А так — він був для неї лише «кімната 306», жодних проблем. Лише в четвер, коли він запитав, чи не знайдеться у неї для нього робота, вона придивилася до нього уважніше.
— Яка саме робота, mon gars?[48] — поцікавилася вона. — Може, хочете поспівати на нашій дискотеці? Чи може, ви граєте на скрипці?
Проте мадам Лятюліп уже насторожилась. Вона вловила його погляд і утвердилася у своєму враженні, що цей гість непересічний. Можливо, аж надто непересічний. Вона роздивилася його сорочку і зрозуміла, що це та ж сама, в якій він приїхав. «Ще один золотошукач, який протринькав останній долар, — подумала вона. — Добре, що нам не доводиться платити за його харчування з власної кишені».
— Будь-яка робота, — відповів він.
— Але, Жак, в Есперансі повно роботи, — заперечила мадам Лятюліп.
— Я вже намагався влаштуватися хоча б на одну з них, — відповів Джонатан, пригадуючи три дні, протягом яких у відповідь на його запити тутешні роботодавці лише знизували плечима, або й гірше. — Я намагався влаштуватися у ресторани, готелі, у майстерню шлюпок і в озерні гавані для малих човнів. Я був на чотирьох шахтах, у двох лісозаготівельних компаніях, на цементному заводі, двох заправках і на паперовій фабриці. їм я також не сподобався.
— Але чому? Ви такий красивий, такий чуттєвий. Жаку, чому ви їм не сподобалися?
— їм потрібні документи. Мій номер страховки. Підтвердження канадського громадянства. Іммігрантська посвідка.
— І у вас нічого цього нема? Зовсім нічого? Ви надто переймаєтесь естетикою?
— Мій паспорт на переоформленні в Оттаві, в імміграційній службі. Але мені не вірять. Я з Швейцарії, — додав він, нібито це пояснювало їхню недовірливість.
Але до цього моменту мадам Лятюліп уже встигла натиснути кнопку, яка викликала її чоловіка.
Андре Лятюліп насправді народився з іншим прізвищем — Квятковські. Лише коли його дружині дістався у спадок від батька готель, він погодився взяти її прізвище, щоб увіковічнити своє місце серед благородних родів Есперан-су. Він був емігрантом першого покоління, з ангельським обличчям і широким лобом, на якому зовсім нічого не було написано, і волоссям, яке посивіло завчасу. Він був невисоким і коренастим, а метушився так, як і більшість п’ятдесятилітніх чоловіків, які протягом життя вимотали себе роботою мало що не до смерті, і лише тепер почали задумуватися, чому. Коли Анджей Квятковські був дитиною, його ховали у підвалах і під покровом ночі підпільно переправляли через гірські перевали. Його затримували, допитували і відпускали. Він знав, як воно, стояти перед людьми в уніформі і молитися. Він кинув поглядом на Джонатанів рахунок за проживання і здивувався не менше, ніж його дружина, що гість не дозволив собі жодних додаткових витрат. Шахрай розмовляв би телефоном і просив би в барі та ресторані записувати все на його рахунок. Шахрай накивав би п’ятами посеред глухої ночі. Лятюліпам траплявся не один шахрай на їхньому шляху, і кожен з них саме так і вчиняв.