Усе ще не випускаючи з руки рахунок, мосьє Лятюліп оглянув Джонатана з ніг до голови, точнісінько так само, як це перед тим зробила його дружина, проте ще уважніше: він помітив його коричневі чоботи, як у справжнього мандрівника, вже потерті, але чомусь чистесенькі, його з поваги опущені вниз руки, невеликі, але звиклі до фізичної праці, його точену фігуру і зболені риси обличчя, а ще іскорку відчаю в очах. І мосьє Лятюліп розчулився від вигляду чоловіка, який всього-на-всього шукає своє місце під сонцем, свій маленький куточок, бо мосьє Лятюліпу була добре знайома така ситуація.
— Що ви вмієте робити? — запитав він.
— Готувати, — відповів Джонатан.
Він зайняв своє місце у сім’ї. І у серці Івонн.
Вона одразу ж зрозуміла: це саме той. Здавалося, що завдяки посередництву її нестерпної матусі, сигнали, які могли доходити до них місяцями, дійшли за секунди.
— Це Жак, наша новесенька таємниця, — сказала мадам Лятюліп, навіть не завдавши собі клопоту постукати, відчиняючи навстіж двері у доньчину спальню на горищі, що була лише за десять ярдів по коридору від його кімнати.
«А це Івонн», — подумав Джонатан, чомусь відчувши приплив сорому.
Посередині кімнати стояв стіл. Дерев’яна настільна лампа освітлювала половину її обличчя. Вона друкувала, і коли зрозуміла, що це навідалася її мати, продовжувала друкувати, аж поки не дійшла до кінця сторінки. Джонатан почувався ні в сих ні в тих, бо був змушений у цей час дивитися на її розпатлане світле волосся і чекати, поки вона зболить озирнутися до них. Біля стіни стояло односпальне ліжко. Решту місця в кімнаті займали кошики з випраною постіллю. У кімнаті панував порядок, але там не було ні фотографій, ні різноманітних дрібниць на пам’ять. Лише мішечок для губки біля рукомийника, а на ліжку — левеня з замочком на пузі, щоб ховати туди нічну сорочку. На якусь мить Джонатану стало погано, бо левеня з замочком нагадало йому різану рану пекінеса Софі. «Собаку також убив я», — подумав він.
— Івонн — геній у нашій сім’ї, n’est-ce pas, ma chere?[49] Вона вивчала мистецтво, вона вивчала філософію, вона прочитала всі книги до одної. N’est-ce pas, ma cherie? Тепер вона вдає з себе нашу домоправительку, живе немов монахиня і через два місяці виходить заміж за Томаса.
— А ще вона друкує, — додав Джонатан і одному Богу відомо, чому він це ляпнув.
З принтера поволі висунувся лист. Івонн дивилася просто на нього і Джонатан міг у найменших деталях роздивитися ліву частину її обличчя: прямий, бунтарський погляд, батькові брови і вольове підборіддя, такі характерні для слов’ян, тонесенькі волосинки на вилицях, і сильну шию над комірцем сорочки. Зв’язка ключів звисала з її шиї, немов намисто, і коли дівчина випросталася, вона з легким подзвоном опинилася у западині між її грудьми.
Івонн підвелася, висока і, на перший погляд, не надто жіночна. Вони потиснули одне одному руки, це була її ініціатива. Він ні на мить не завагався — чому б і ні? Борегар, нова людина і в Есперансі, і в її житті? Її долоня була суха і тверда. Вона була одягнена у джинси і при світлі лампи він міг добре роздивитися знову ж таки ліву її частину: тісні джинси, які зібралися у складки від промежини і до лівого стегна. А ще оця чітко спланована точність її доторку.
«Ти дика кішка на відпочинку, — вирішив він, коли вона спокійно поглянула на нього у відповідь. — Ти рано пізнала коханців. Ти каталася з ними на «Гарлі-Девідсонах», накурившись марихуани або й чогось гіршого. А тепер, коли тобі двадцять з хвостиком, ти дісталася плато, яке ще називають компромісом. Ти надто витончена для провінції, але й надто провінційна для міста. Ти заручена з якимось занудою і з усіх сил намагаєшся зліпити з нього того, ким він не є. Ти Джед, яка вже минула свій пік. Ти Джед з солідністю Софі».