Але лімузин знову вигулькнув. З шикарного салону лімузина почали з’являтися хутра, ставні чоловіки і чарівна довгонога молода жінка, а ще діаманти та золоті браслети, і гори однакових чорних валіз — усе це виглядало мов награбоване добро. Далі під’їхав другий лімузин, а потім і третій — ціла процесія лімузинів. Гер Каспар відкривав двері з такою ж блискавичною швидкістю, з якою з’являлися новоприбулі гості. Спочатку з’явилися обриси неохайного коричневого пальта з верблюжої шерсті, а згодом стало помітно, що з коміра звисає пошарпане шовкове кашне. Вогка сигарета, порожній погляд, мішки під очима — явно нащадок вищих шарів англійського суспільства. Нікудишній з нього п’ятдесятилітній Аполлон.
Після верблюжого пальта зайшов молодик у темно-синьому піджаку з одним рядом ґудзиків, щоб зручно було вихопити пістолет. На вигляд хлопцю було двадцять з хвостиком, а очі у нього були такі порожні, немов намальовані. «Перший ООЗ пішов, — подумав Джонатан, намагаючись не піддаватися на його злісний погляд. — Ще має бути другий охоронець, а може, й третій — якщо Роупер справді боїться».
У чарівної жінки було каштанове волосся, її пістряве стьобане пальто сягало майже до щиколоток, та попри це їй вдавалося виглядати дещо недбало. Як і Софі, вона мала глузливий гострий погляд, а її волосся обрамляло обличчя, як і у Софі. Вона чиясь дружина? Коханка? Чия? Уперше за останніх півроку Джонатан відчув спустошливий та ірраціональний вплив жінки, яку він умить зажадав. Як і Софі, вона виглядала блискуче, уся прикрашена коштовностями, і так само випромінювала оту одягнену наготу. Дві низки чудових перлин прикрашали її шию. Браслети з діамантами виглядали з-під рукавів її пальта. Проте ледь вловима аура хаосу, втомлена посмішка і оця її розкутість миттєво видавали в ній жительку Раю. Двері знову відчинилися навстіж, вивергаючи рештки цієї елітної англійської делегації. Вони всі стояли під канделябром, настільки елегантно причесані, настільки казково багаті, що складалося враження, ніби вони мали свою корпоративну етику, яка ставила поза законом хвороби, бідність, блідолицість, старість і фізичну працю. Лише тип у верблюжому пальті з його ганебними поношеними замшевими черевиками був добровільним вигнанцем з їхніх лав.
І в самому центрі, але тримаючись подалі від усіх, стояв Він, той, кого так яро описувала Софі. Високий, стрункий і шляхетний з першого погляду. Його сивувате русе волосся було зачесане назад і закручувалося у маленькі ріжки над вухами. Обличчя гідного супротивника у грі в карти, якому не соромно програти. Постава, що надзвичайно личить гордовитим англійцям: одна нога призігнута в коліні, одна рука за спиною, таке собі відмежування від простолюду. «Фредді такий слабак, — пояснювала Софі. — А Роупер — такий англієць».
Як і всі вправні чоловіки, Роупер робив кілька справ одночасно: тиснув руку Каспару і тією ж рукою поплескував
його по плечі, а потім нею ж надіслав повітряний поцілунок фрейлейн Ебергардт, яка одразу ж зашарілася і помахала йому, немов клімактерична фанатка. А потім нарешті перевів свій власницький погляд на Джонатана, який, вочевидь, наближався до нього, хоча й робив це цілком мимоволі, помічаючи лише, як замість манекена Адель з’явився спочатку газетний кіоск, а потім розпашіле обличчя фрейлейн Ебергардт біля стійки рецепції, а зараз і Він власною персоною. «У нього немає і натяку на совість, — казала Софі. — Він найгірша людина на землі».
«Впізнав мене, — подумав Джонатан, очікуючи, що його от-от викриють. — Бачив мою фотографію, знає мене з описів. Ще мить і він уже не посміхатиметься».
— Діккі Роупер, — почувся лінивий голос торговця і водночас він затиснув руку Джонатана у своїй та на мить заволодів нею. — Мої люди забронювали у вас кілька номерів. Ч’мало номерів. Добрий вечір. — Він ковтав звуки, це була типова говірка Белгравію[7], показовий акцент багатіїв. Вони порушили особистий простір один одного.
— Містере Роупер, дуже радий нашій зустрічі, — приглушено мовив Джонатан, англійським тоном відповідаючи на англійський тон. — Сер, раді знову вас вітати у нашому готелі. Ну і погодка, непроста вам випала подорож. Те, що ви ризикнули летіти у таку негоду, — справжнє геройство! Мушу відзначити, що ніхто, крім вас, на таке не наважився. Я Пайн, нічний адміністратор.
«Він уже про мене чув, — думав Джонатан, чекаючи на відповідь. — Фредді Гамід сказав йому моє ім’я».
7
Белгравія — один з найфешенебельніших районів Лондона, де мешкало багато поколінь британської еліти, а також заможні іноземці.