— Воно з вами? — спитав він.
— Так.— Я дістав з внутрішньої кишені піджака конверт і віддав його Лорімеру. Той, навіть не глянувши, запхнув його собі в кишеню.
— Евелін написала мені, що ви маєте бути в Римі. Дякую, що не подзвонили у посольство.
Ми вийшли з машини. Лорімер узяв з собою стару тенісну сумку. Поки ми йшли до приміщення клубу, він сказав:
— Я радий вас бачити. У цей час важко з кимось домовитись пограти. Я люблю розім'ятись до обіду, а італійці — після. Фундаментальна різниця між двома цивілізаціями. Вона ніколи не зникне.— Він помахав двом присадкуватим чоловікам, що грали на одному з кортів.— За хвилину буду! — гукнув він.
Чоловіки ще тільки розминались, але рухалися дуже спритно.
— Боюся, що зіпсую вам гру,— сказав я, спостерігаючи за ними.— Я не грав багато років.
— Хай це вас не тривожить,— заспокоїв він.— Тільки намагайтесь триматися ближче до сітки. Вони не витримують енергійного натиску.— Лорімер усміхнувся. Це була добра дружня усмішка.
Черевики мені підійшли, шорти й теніска виявилися заширокі, але грати в них було можна.
— Якщо з вами є цінні речі, візьміть їх краще на корт,— порадив Лорімер.— Зрідка тут трапляються деякі непорозуміння. І ні в якому разі не залишайте свого паспорта, бо за якийсь місяць зможете прочитати в газеті, що сіцілієць на ім'я Дуглас Граймс заарештований за торгівлю наркотиками.— Я помітив, що разом з годинником і гаманцем він забрав також конверт Евелін.
Гра дала мені набагато більше задоволення, ніж я очікував. Завдяки лижам я зберіг пристойну спортивну форму. Доктор Райєн мав рацію, моя хвороба не заважала займатися спортом. Лорімер встигав бігати по всьому корту, відбиваючи удари. Як він і попереджав, італійці не витримали енергійного натиску, і перші два сети ми виграли. Але потім я намуляв собі водянку на великому пальці, і мені довелося припинити гру. А шкода.
Після душу італійці запросили нас на обід у цьому ж клубі.
— Скажіть мені,— запитав Лорімер,— ви перший раз у Римі?
— І перший день,— відповів я.
— Тоді ми не будемо тут обідати. Поїдемо туди, де годують туристів. «Tre scalini»[18] на п'яцца Навона. — Я кивнув на знак згоди. Фабіан теж згадував це місце.— Коли мої знайомі приїздять у Рим,— сказав Лорімер,— я завжди кажу їм: поводьтесь, як звичайні туристи, робіть усе, як усі. Відвідайте Ватікан, Сікстинську капелу, замок Сант-Анджело, подивіться Мойсея, Форум і таке інше. За сотні років у тутешніх маршрутах ніщо не змінилося. А читати в Римі треба Стендаля. Ви знаєте французьку мову?
— Ні.
— Шкода.
— Жаль, що я не можу знов піти до школи.
— За цим шкодуєте не тільки ви,— сказав він.
— Ну, як вам сподобався обід? — спитав Лорімер. Ми сиділи на прикрашеній чотирма велетенськими жіночими фігурами терасі, що виходила на велику гору.
— Чудовий! — захоплено вигукнув я.
— Не говоріть так голосно,— порадив він.— У певних колах тут існує доктрина, що добре попоїсти — ознака невихованості. Ви можете надбати собі погану репутацію, яка ускладнить ваше життя.
— Гаразд. А я можу казати, що мені подобається цей краєвид?
— Скажіть, що ви випадково проїжджали по п'яцца Навона. Пізно ввечері. Та й то, якщо хто-небудь перший заговорить про це.— Він задумливо подивився на гору.— Вони змушують відчувати нашу мізерність, правда?
— Хто вони?
— Ці статуї. Це одна з причин, чому я люблю Рим більше, ніж Нью-Йорк. Тут відчуваєш себе маленьким і непомітним через близькість релігії і мистецтва, а не через сталеві хмарочоси страхових компаній.
— А ви тут уже довго живете?
— Не дуже. Тільки ці сучі сини вже хочуть витурити мене звідси.— Поки ми чекали обіду, Лорімер розпечатав конверт і швидко переглянув сторінки. Коли принесли вино і першу страву, він заховав усе в кишеню.— Ось навіщо все це потрібно,— сказав він, торкнувшись конверта.— Вони полюють на мене. Я знаю це, і вони знають, що я знаю, але вони чекають, коли я зроблю бодай один хибний крок. Я написав кілька звітів, які... ну, скажімо... не викликали ентузіазму в певних колах. Я проштовхнув кілька контрактів. Евелін теж має до цього відношення, по лінії правосуддя, але над нею теж висить дамоклів меч. Ми хочемо допомогти декому в цій прекрасній і жалюгідній країні, де люди непогані, але пойняті розпачем... Не хваліться нікому, що ви знайомі зі мною. За мною постійно стежать. Коли я повертаюсь до свого робочого кабінету, я бачу, що всі мої папери порушено. Я не видаюся вам параноїком?