— Я спитаю у своєї приятельки.— Евелін стояла поруч зі мною.— Він запрошує нас покататись на його яхті. Поїдемо?
— А чому б і ні?
— Ми з радістю приєднаємось до вас,— сказав я в трубку.
— Чудово. Моя дружина збере нам щось попоїсти. Вона з нами не поїде. Вона ненавидить морські прогулянки. На жаль, вона передала цю рису у спадок і нашим донькам.— Він розповідав про це тим самим бадьорим голосом.— Я завжди змушений шукати собі компанію. Ви знаєте, де наш яхт-клуб?
— Так.
— Зможете бути там через годину?
— Коли вам зручно.
— Тоді через годину. Я буду вже на яхті. Не забудьте взяти светри. Бо на морі можна змерзнути...
— А що чути у вашій друкарні? — спитав я.
— Та так,— відповів Квадрочеллі невиразно,— для Італії непогано. До речі, ви не знаєте, хто міг би придбати гарну сучасну друкарню?
— Не знаю.
— Я теж.— Вішаючи трубку, він знов засміявся.
Евелін пішла в номер перевдягтись, а я вирішив тим часом подзвонити Фабіану. Чекаючи, поки нас з'єднають, я переглядав «Роум дейлі амерікен» і в колонці хроніки побачив замітку про переміщення Девіда Лорімера у Вашінгтон. З цього приводу відбулася прощальна вечеря. Я жбурнув газету на підлогу. Евелін я її не покажу.
— Боже мій, Дугласе! — були перші слова Фабіана, коли нас нарешті з'єднали.— Ви знаєте, котра тепер година?
— Полудень.
— Це в Італії,— жалібно уточнив Фабіан.— А в Нью-Йорку — шоста година ранку. Хіба стане цивілізована людина будити своїх друзів о такій порі?
— Вибачте,— попросив я його.— Але я хотів сповістити вам добру новину, не відкладаючи.
— Яку ще новину? — В голосі його з'явилися тривожні нотки.
— Я повертаюся в Штати.
— Що ж тут доброго?
— Розкажу, коли побачимося. Це приватна справа. Ви мене добре чуєте? На лінії щось заважає!
— Я вас чую,— сказав він.— Цілком добре.
— Я дзвоню вам, щоб спитати, де залишити машину.
— Чому б вам не почекати, доки я приїду? Тоді ми обговорили б усе спокійно.
— Я не можу чекати, а крім того, я й тепер говорю спокійно.
— Ви не можете чекати...— Я почув, як він зітхнув на тому кінці лінії.— Гаразд... Ви можете перегнати машину в Париж? Скажіть портьє у «Пляс-Атене», щоб її поставили в гараж. Для мене. Мені треба буде заїхати в Париж.
Він міг би назвати й зручніше місце, наприклад, Ф'юмічіно. Адже йому скрізь треба буде заїхати — і в Рим, і в Мілан, у Ніццу, Брюссель, Женеву, Хельсінкі. Він навмисне назвав Париж, щоб я ще трохи подумав. Але я не став сперечатися.
— Гаразд,— погодився я.— Пережену її в Париж.
— Ви знаєте, що зіпсували мені день?
— Попереду ще багато днів,— сказав я.
Приїхавши в порт, ми побачили Квадрочеллі на палубі невеликої білої яхти, він саме згортав канат. Помітивши нас, Квадрочеллі вискочив на берег і побіг нам назустріч.
— Ходімо скоріше,— сказав він, поцілувавши руку Евелін і енергійно труснувши мою.— Усе готове. Море, як бачите, спокійне і синє, як на рекламних листівках. У кошику на нас чекають смажене курча, варені яєчка, садовина, сир, вино. Знаєте, який апетит з'являється під час морської прогулянки!..
Ми були за двадцять ярдів від яхти, коли вона раптом вибухнула. На нас посипалися уламки дерева, скла, шматки дроту. Потім настала мертва тиша. Квадрочеллі, не спускаючи очей з яхти, повільно пішов до неї. Вона була понівечена до невпізнанності.
— Тебе не зачепило? — спитав я Евелін.
— Здається, ні,— майже пошепки відповіла вона.— А тебе?
— І в мене все гаразд.— Я підійшов до неї ближче і обійняв її за плечі. Потім гукнув Квадрочеллі: — Джуліано!..
Але той не звернув на мене уваги. Він усе те дивився на яхту.
— Фашисти,— прошепотів він.— Кляті фашисти.— Навколо кас почали збиратися люди, вони підходили ближче, штовхалися, розпитували одне одного. Квадрочеллі ніби не помічав їх.— Заберіть мене звідси,— ледве чутно попросив він.— Боюсь, я не зможу сам сісти за кермо. Я хочу додому.
Ми продерлися крізь натовп і пішли до машини. Квадрочеллі навіть не обернувся, щоб ще раз поглянути на свою біленьку яхту, яка помалу зникала у воді.
У машині його зненацька почало трусити. Стриматись він не міг.
— Вони могли вбити й вас,— насилу проказав він, клацаючи зубами.— Якби ви приїхали на дві хвилини раніше. Вибачте мені, будь ласка. Вибачте нам усім. Dolce Italia[20]. Рай для туристів... — Він засміявся. Від його сміху нам стало моторошно.
Коли ми під'їхали до його дому, він сказав:
— Прошу пробачення. Мені треба поговорити з дружиною. Я не хотів би справити враження нечемної людини, але волів би зробити це без сторонніх.— І він пішов, по-старечому зігнувшись, човгаючи підошвами по землі.