То був незабутній ранок, з прозорим повітрям, навдивовижу білим снігом і шаленими швидкостями. Жінки були вдоволені і виглядали прегарно. Я навіть подумав: може, мій вчинок у «Святому Августіні» й не такий уже аморальний? Одне мені не подобалося. Коло нас весь час крутився якийсь молодий американець, що безупинно клацав своїми фотоапаратами, знімаючи нас з усіх боків.
— Ви знаєте цього типа? — спитав я у жінок. Здається, його не було вчора в їхній компанії у барі.
— Уперше бачу,— кинула Лілі.
— Це — данина нашій вроді, — мовила Юніс. — Я маю на увазі всіх трьох.
— Я б чудово обійшовся без такої данини, — буркнув я.
Коли ми стали підніматись на гірку, знову з'явився той молодик і заходився нас знімати. Ввічливо, наскільки міг, я гукнув йому:
— Гей, друже, може, вже досить?
— Ні, — озвався він. Це був худий, скромно вдягнений молодик. Він і далі нас фотографував. — У нашій газеті вимагають, щоб був великий вибір.
— У газеті? — перепитав я. — В якій газеті?
— «Вімінз веар дейлі». Я роблю репортаж про Гштад. А ви — те, що мені потрібно. Шикарні й фотогенічні разом з вашими лижами. Щасливі люди, що розважаються і чхають на все у світі.
— Ви так думаєте? — похмуро сказав я. — Але тут і крім нас багато людей. Чому б вам не зайнятися кимось іншим? — Мене зовсім не приваблювало те, що моє фото з'явиться у нью-йоркській газеті тиражем не менш як сто тисяч. Хтозна, що читають вранці ті двоє, які приходили до Друсака?
— Але якщо дами заперечують, — люб'язно всміхнувся молодик,— я більше не буду.
— Ми не заперечуємо, — озвалася Лілі. — Тільки пришліть і нам фотографії. Я страшенно люблю свої знімки. Особливо коли вони гарні.
— Вони не можуть бути іншими, — галантно відповів репортер. За своє життя він, певно, фотографував тисячі жінок і знав, як з ними розмовляти йому можна було позаздрити в цьому.
Потім він пішов, і ми побачили його знов тільки на терасі клубу, де разом з Фабіаном випили по «кривавій Мері».
Але до того виникло ще одне ускладнення. Тільки опівдні я помітив неподалік чиюсь невисоку постать. Це була Діді Уейлс. Вона не підходила до нас ближче, ніж на п'ятдесят кроків, але з'їжджала з гірок щоразу, коли й ми, і тупцяла на місці, коли ми перепочивали. Діді каталася дуже добре, і хоч би яку шалену швидкість я розвивав, вона не відставала, ніби була прив'язана до нас невидимим міцним мотузком.
Коли ми востаннє пішли на підйомник, я навмисне посадив дівчат удвох, а сам лишився чекати. Скоро з'явилася Діді, вона була в тих самих джинсах, коротенькій оранжевій курточці, коси її цього разу були перехоплені на потилиці стрічкою.
— Сідай, Діді, — сказав я, коли підійшли крісла, запропонувавши їй місце біля себе.
— Не заперечую, — Діді підійшла, грюкаючи важкими черевиками, й сіла. Ми мовчки попливли над вершинами, освітленими ясним зимовим сонцем.
— Ви не проти? — спитала Діді, виймаючи пачку сигарет.
— Проти, — буркнув я.
— Гаразд, татку, — погодилась Діді. Потім захихотіла. — У вас усе гаразд? — спитала вона.
— Усе прекрасно.
— Але катаєтеся ви тепер гірше. Докладаєте більше зусиль.
Я знав, що це правда, але мені неприємно було її почути.
— Утома, — відповів я з гідністю. — У мене було багато справ.
— Воно й видно, — спокійно промовила Діді. — Адже ви тут з дамами. — Вона тихенько клацнула язиком. — Одного дня ці жінки розіб'ються на смерть.
— Я теж казав їм це.
— Б'юсь об заклад, якби поруч з ними не було чоловіків. — не знаю, чи таке буває взагалі, — вони б і двох метрів не проїхали до ладу. Зате як чудово одягаються! Якось я зустріла їх у магазині, вони хапали там усе, що їм траплялось на очі.
— Вони — гарні жінки, — спробував я виправдати своїх подруг,— і хочуть виглядати якнайкраще.
— Якби їхні штани були ще вужчі хоча б на дюйм, — сказала Діді, — вони б уже вбилися на смерть.
— Але з тебе теж штани не спадають.
— Ото порівняли! — вигукнула вона. — Я належу до іншого покоління.
— Ти казала, що можеш показати мені місто.
— Коли ви не будете зайняті, — нагадала Діді. — Але я бачу, у вас мало вільного часу.
— Ти можеш приєднатися до кас, — запропонував я. — Дами радо познайомляться з тобою.
— Не хочу, — відказала вона твердо. — Ви, звичайно, будете обідати в клубі «Орел».
— Звідки ти знаєш?
— Але ж будете?
— Так.
— Я здогадалася. — В її голосі пролунав скорботний тріумф. — Жінки, які так одягаються, завжди там обідають.