— Тоді мало б спрацювати, — схвально відгукується брат. — Хто ж не любить добрячої аналогії з тортом?
— Невпевнена, що вдалося все пояснити. А ще, здається, він засмутився, коли я попросила не приходити сьогодні вночі, якщо вирішить не приєднуватися до нас. Я не знала, що ще маю сказати, лише хотіла, аби він зрозумів, як це важливо, — веде далі Крихітка, обіпершись на металевий паркан. — І я поцілувала його, — додає дівчинка.
— Знаю, — не приховує Прибамбас.
Сестра кидає на нього погляд, і рум’янець на обличчі стає майже таким само червоним, як волосся.
— Я не хотів, — здвигає плечима брат. — Ти недостатньо добре це приховуєш. Якщо не хочеш, щоб я бачив якісь речі, тобі варто більше тренуватися. Хіба Селія не навчила тебе, як це робити?
— Чому ти бачиш щодня краще, а я гірше? — питає Крихітка.
— Мені пощастило?
Сестра закочує очі.
— Ти розмовляв із Селією? — питає вона.
— Так. Розповів їй, що ти сказала, наче Бейлі мусить вирушити з нами. А вона лише відповіла, що не чинитиме нічого, аби зашкодити цьому.
— Гаразд, не так уже й погано.
— Вона засмучена, — зауважує Прибамбас, трясучи пакетиком із попкорном. — Не хотіла нічого мені розповідати й майже не слухала, коли я намагався пояснити, про що ми просимо. Я міг би сказати, що ми хочемо тримати вдома літаючого гіпопотама, і вона б погодилася. Але Бейлі приходить сюди не просто так, заради веселощів, як гадаєш?
— Не знаю, — зізнається Крихітка.
— А що знаєш?
Дівчинка переводить погляд на зоряне небо. Майже всі зірки сховалися за темними хмарами, але поодинокі м’яко блимають у просвітах.
— Пам’ятаєш, як ми були на Звіздарі, і я побачила щось яскраве, але не могла сказати, що саме?
Прибамбас киває.
— Це був внутрішній дворик. Не лише вогнище, а все довкола. А вогонь був яскравим, гарячим і весело танцював. А тоді... не знаю, що сталося, але раптом там з’явився Бейлі. У цьому я впевнена.
— І так скоро станеться? — з надією цікавиться Прибамбас.
— Гадаю, зовсім скоро.
— Може, викрадемо його?
— Бамбасе, будь серйозним.
— Ні, насправді. Ми могли б. Ми можемо залізти до його будинку, ударити Бейлі чимсь важким і притягти його сюди так обережно, як тільки вдасться. Візьмемо його під руки, щоб люди гадали, що він звичайний міський пияк. Перш ніж оговтатися, Бейлі опиниться в потязі, а там не матиме вибору. Швидко й безболісно. Тобто для нас безболісно. Хоча таки доведеться тягти чималеньку вагу.
— Не думаю, що це дійсно гарна ідея, Бамбасе, — відрубує дівчинка.
— Ой годі тобі, усе буде гаразд, — стогне брат.
— Я так не думаю. Мені здається, ми вже зробили все, що мали, і тепер залишається тільки чекати.
— Ти впевнена? — перепитує Прибамбас.
— Ні, — тихо погоджується сестра.
За мить хлопчик іде пошукати ще чогось їстівного, а дівчинка залишається біля воріт сама. Раз по раз вона озирається через плече на годинник за спиною, щоб подивитися, скільки залишилося часу.
Точки перетину II:
Багряні фурії, червоні парки[21]
Лондон, 31 жовтня — 1 листопада 1901
— Хоча кожна ніч у цирку має всі підстави, щоб її називали чарівною, — написав колись гер Фрідрік Тіссен, — ніч перед Днем усіх святих — особлива. Повітря аж пахне таємницями.
Цьогорічна геловінська ніч видалася холодною і ясною. Гучний натовп убрався у важкі пальта й зав’язав шарфи. Чимало відвідувачів ховають обличчя за білими, чорними чи срібними латками масок.
Цирк навіть освітлений не так яскраво, як зазвичай. Здається, наче з кожного кутка виповзають тіні.
Ніхто не помічає, як до цирку заходить Чандреш Крістоф Лефевр. У кошику біля воріт чоловік бере срібну маску й прикладає собі до обличчя. Коли він купує дорослий квиток, касирка його не впізнає.
Чандреш, наче сновида, тиняється цирком.
Чоловіку сірому костюмі не вдягає маску. Він неквапливо шпацирує доріжками спокійним, майже лінивим кроком. Безцільно сновигає від намету до намету, заходячи в одні чи минаючи інші. Купує собі горнятко чаю, стоїть у внутрішньому дворику й довгенько роздивляється вогнище, перш ніж рушити назад.
Чоловік у сірому костюмі ніколи раніше не навідувався до цирку й раптом помітив, що йому тут подобається.
Чандреш іде за ним назирці, наступаючи на п’яти. Переслідує між наметами, спостерігає, як чоловік купує на подвір’ї чай. Він ретельно вивчає землю біля ніг чоловіка в сірому костюмі, шукає його тінь, незважаючи на мінливе освітлення.
21
Фурії — римські богині помсти та мук совісті, що карають людей за гріхи, перш за все — за вбивство родичів; парки — у давньоримській міфології богині долі, яким відповідали грецькі мойри.