Гекторова тінь трясеться від глузливого реготу, а потім відповідає:
— Вона зав’язується вузлами у твоєму дорогоцінному цирку.
Ігри з вогнем
Лише вогонь освітлює цей намет. Яскраве тремтливе біле полум’я, наче вогнище на подвір’ї цирку.
Ти проходиш повз факіра на смугастому підвищенні. Чоловік дозволяє невеличким вогняним вусикам танцювати на довжелезних спицях, що їх він ось-ось проковтне.
На іншому підвищенні жінка вправляється із двома довжелезними ланцюгами з вогняними кулями на кінцях. Вони виписують петлі чи кола, залишаючи в повітрі жевріючий слід від білого вогню, і рухаються так швидко, що здаються не сяйливими цятками на кінцях ланцюгів, а витканими з вогню нитками.
На багатьох платформах артисти жонглюють смолоскипами, крутять їх високо в повітрі. Час від часу вони кидають запалені смолоскипи одне одному, розсипаючи довкола водоспади іскор.
Трохи далі на різній висоті висять вогняні обручі, і актори легко пірнають у них, наче вони просто металеві, а не охоплені полум’ям.
На сусідній платформі жінка тримає вогонь голими руками та складає з нього змій і квіти найрізноманітніших форм. У її руках зірки вистрілюють іскрами, а пташки займаються й зникають, наче крихітні фенікси.
Вона всміхається тобі, а біле полум’я під пальцями складається то в човник, то в книжку, то у вогняне серце.
Дорогою з Лондона до Мюнхена, 1 листопада 1901
Нічим не примітний потяг пихкає серед полів, випускаючи в повітря хмари сірого диму. Чорний локомотив тягне такі самі чорні вагони. У вагонах із вікнами скло затемнене, а ті вагони, що вікон не мають, просто чорні, як кіптява.
Потяг подорожує нечутно — не свистить і не гуде. Колеса на коліях не риплять, а м’яко й тихо ковзають. Майже весь свій шлях він минає непоміченим і жодного разу не зупиняється.
Ззовні потяг схожий на ті, що перевозять вугілля чи щось таке. Геть нічого особливого.
А ось усередині — зовсім інша річ.
Усередині панують розкіш, позолота й тепло. Більшість пасажирських вагонів заслано товстими візерунчастими килимами. Оксамитова оббивка винного, фіолетового і кремового відтінків наче запозичила їх у заходу сонця, що зависло над небокраєм у сутінках і неохоче прощається з барвами, котрим судилося розчинитися в поцяткованому зірками опівнічному небі.
Коридори освітлені лампами з абажурами у вигляді кришталевих водоспадів, що погойдуються в такт руху поїзда. Усе довкола спокійне й безтурботне.
Незадовго після вирушення Селія ховає книгу в шкіряній палітурці у всіх на виду, замаскувавши її між власними книжками.
Замість просякнутої кров’ю сукні вона вдягає іншу, ту, що особливо подобалася Фрідрікові, — перламутрову, перев’язану чорними, білими й антрацитовими стрічками.
Коли Селія йде коридором, стрічки шелестять і розвіваються за спиною.
Дівчина зупиняється біля дверей, на котрих, крім написаного від руки імені на табличці, видніються два каліграфічних ієрогліфи.
Господиня одразу відгукується на ввічливий стук і запрошує зайти всередину.
Більшість купе в поїзді аж сочиться кольорами, але те, де живе Тсукіко, здається цілком нейтральним. Воно майже порожнє — лише кілька паперових ширм і штори із шовку-сирцю, що пахнуть імбиром і вершками.
У центрі приміщення, на підлозі, у червоному кімоно сидить Тсукіко, схожа на багряне серце блідої кімнати.
І вона не сама. Поклавши голову їй на коліна, поруч лежить Ізобель і тихенько схлипує.
— Я не хотіла заважати, — вибачається Селія. Вона застигає на порозі, уже налаштована вийти з купе й зачинити за собою двері.
— Ти нам не заважаєш, — переконує Тсукіко й махає, щоб дівчина зайшла всередину. — Може, допоможеш мені переконати Ізобель, що їй необхідно трохи поспати.
Селія мовчить, але віщунка витирає очі, підводиться й киває.
— Дякую, Кіко, — каже вона, розгладжуючи зморшки на сукні. Дівчина-змія й далі сидить на підлозі й зосереджує всю увагу на Селії.
Ізобель, прямуючи до дверей, зупиняється біля фокусниці.