— Мені шкода, що гер Тіссен загинув, — каже вона.
— Мені теж.
На якусь мить Селії здається, що Ізобель хоче обійняти її, але дівчина лише киває та йде, зачинивши за собою двері.
— Останні кілька годин були довгими для кожного з нас, — озивається Тсукіко, коли віщунка зникає. — Тобі необхідно випити чаю, — додає вона, перш ніж Селії вдається пояснити, чому вона прийшла. Дівчина-змія пропонує їй сісти на подушку й тихо йде до кінця вагону, де за ширмою ховається всіляке чайне начиння.
Тсукіко неквапливо заварює дві піали чаю маття[23], і все видається чудовим і заспокійливим, хоча й не схоже на повноцінні чайні церемонії, котрі дівчина колись улаштовувала кілька разів.
— Чому ти ніколи не казала мені? — питає Селія, коли Тсукіко вмощується навпроти неї.
— Не казала про що? — не розуміє дівчина-змія й посміхається поверх горнятка з чаєм.
Селія зітхає. Вона розмірковує, чи так само важко було Лейні Берджес, коли вони зустрілися за чаєм у Константинополі. Вона вже мало не наважується розбити піалу з чаєм Тсукіко, щоб подивитися на її реакцію.
— Ти поранилася? — цікавиться Тсукіко, показуючи на рубець на пальці в Селії.
— Майже тридцять років тому мене зв’язали путами зі змаганням, — озивається вона. Потім сьорбає чай і додає: — Може, тепер, коли ти бачила мій, покажеш мені свій рубець?
Тсукіко посміхається та ставить піалу на підлогу, а тоді повертається й відгортає комірець кімоно.
Внизу шиї, десь між сплетінням витатуюваних символів у вигині півмісяця, причаївся ледь помітний шрам, за формою й розміром схожий на каблучку.
— Як бачиш, гра добігає кінця, а рубці залишаються, — каже вона та поправляє кімоно на плечах.
— Це знак від однієї з прикрас мого батька, — зізнається Селія, але Тсукіко не погоджується й не заперечує.
— Як тобі чай? — запитує вона.
— Чому ти тут? — у свою чергу цікавиться Селія.
— Мене найняли, бо цирк шукав дівчину-змію.
Селія опускає свою піалу.
— Я не в настрої жартувати, Тсукіко, — повідомляє вона.
— Тоді точніше формулюй запитання і, ймовірно, отримаєш задовільніші відповіді.
— Чому ти ніколи не казала мені про змагання? — веде далі Селія. — Що ти раніше сама брала в такому участь?
— Я пообіцяла не відкривати своїх таємниць, поки мене про них не спитають прямо, — повідомляє дівчина. — І дотримала свого слова.
— А чому ти прийшла сюди на самому початку?
— Мені було цікаво. Це перша гра після тієї, у якій змагалася я. Я не планувала надовго залишатися.
— А чому залишилася?
— Мені сподобався мосьє Лефевр. Моє змагання відбувалося в значно вужчому колі, а цирк здавався чимось особливим. Нечасто щастить знайти справді особливе місце. Я залишилася, щоб поспостерігати.
— Ти спостерігала за нами, — каже Селія.
Тсукіко киває.
— Розкажи мені про гру, — просить фокусниця, сподіваючись, що тепер Тсукіко стала балакучішою й відповість на відверте запитання.
— Вона грандіозніша, ніж тобі здається, — починає дівчина-змія. — Свого часу я теж не розуміла правил. Тут справа не лише в тому, що ти називаєш магією. Ти гадаєш, що новий намет у цирку — це хід? Усе геть інакше. Усе, що ти робиш, кожна мить щодня й щоночі — це хід. Ти носиш свою гральну дошку із собою, не ховаєш у шатрах і смугах. Хоча тебе і твого противника позбавили розкоші стояти на чітко окреслених полях.
Селія сьорбає чай і роздумує над почутим. Намагається осягнути, що все, що трапляється із цирком, з Марко, — лише частина чиєїсь гри.
— Ти кохаєш його? — питає Тсукіко, задумливо дивлячись на неї. На обличчі в дівчини-змії з’являється усмішка, котру можна було б вважати співчутливою, але Селії завжди здавалося, що зрозуміти вираз обличчя Тсукіко майже неможливо.
— Так, — погоджується вона.
— Ти впевнена, що він теж тебе кохає?
Селія не відповідає. Її бентежить те, як звучить запитання. Ще кілька годин тому вона була переконана в Маркових почуттях. Але в цій печері, оздобленій парфумованими шовками, усе, що здавалося сталим і беззаперечним, тепер видається мінливим, мов пара над піалою. Крихким, як ілюзія.
— Кохання непостійне й швидкоплинне, — каже Тсукіко. — Воно рідко буває твердинею, на якій можна щось вирішувати, хай би про яку гру йшлося.
Селія заплющує очі й намагається впоратися з тремтінням рук.
Щоб опанувати себе, вона витрачає більше часу, ніж хотіла б.
— Колись Ізобель гадала, що він кохає її, — веде далі дівчина-змія. — Вона була впевнена. І тому прийшла сюди, аби допомогти йому.