— Я порадив йому дещо, коли він добряче набрався. Пияки дослухаються до порад. І радо заводять розмови з мерцями.
— Ти мав знати, що він не зможе нашкодити Александрову — каже донька. Аргументація не дуже слушна, як і логічні міркування її батька.
— Я думав, ніж у спині розважить старого. Хлопчисько й сам аж пищав, так хотів це утнути, тож ця ідея вже й так сиділа в Чандрешевій голові. Поруч із ним стільки років вирувала прихована лють, що вона аж просочилася до його підсвідомості. Мені залишалося тільки підштовхнути Чандреша в правильному напрямку.
— Ти казав, що існує правило невтручання, — сердиться Селія, кладучи на стіл ручку.
— Невтручання в роботу — твою чи твого суперника, — пояснює батько. — А в справи інших я можу втручатися скільки мені буде завгодно.
— Твоє втручання вбило Фрідріка!
— На світі є інші годинникарі, — каже Гектор. — Якщо тобі потрібні додаткові годинники, знайди собі нового.
Селія бере зі стосу том Шекспіра й тремтячими руками кидає в батька. «Як вам це сподобається»[26] безперешкодно пролітає крізь його груди, влучає в стіну намету й падає на підлогу. Ворон кряче, настовбурчивши пір’я.
Клітки з голубами й годинником починають тремтіти. Скло в рамці з фотографією вкривається тріщинами.
— Іди геть, татку, — крізь зуби сичить Селія, намагаючись тримати себе в руках.
— Ти не можеш просто так витурити мене, — заперечує Гектор.
Селія переводить погляд на свічки на столі, зосереджуючи увагу на танці одного з вогників.
— Ти гадаєш, що потоваришувала із цими людьми? — насміхається батько. — Гадаєш, що маєш для них якесь значення? Усі вони врешті-решт вріжуть дуба. А ти дозволяєш емоціям брати гору над своєю могутністю.
— Ти боягуз, — кидає Селія. — Ви обидва — жалюгідні боягузи. Ви б’єтеся через посередників, бо обидва занадто боязливі, щоб викликати свого суперника на чесний бій. Боїтеся, що програєте й не матимете кого звинувачувати, крім самих себе.
— Це не так, — заперечує Гектор.
— Ненавиджу тебе, — каже Селія, не відводячи погляду від полум’я свічки.
Тінь її батька здригається й зникає.
На Марковому вікні немає паморозі, тож він, притискаючи до шибок чорні пальці, чорнилом виводить рядки символів, що складаються в літеру А. Чорнила стікають склом, наче цівки дощу.
Потім хлопець сидить, утупившись поглядом у двері й нервово крутячи перстень на пальці, аж поки наступного ранку хтось гупає у двері.
Чоловік у сірому костюмі не докоряє учневі, що той його покликав. Він просто стоїть у фойє за дверима, поклавши руки на ціпок, і чекає, поки Марко озветься.
— Вона думає, що один із нас мусить померти, щоб гра завершилася, — каже хлопець.
— Вона правильно думає.
Почути це підтвердження навіть важче, ніж Марко гадав. Слабеньке жевріння надії, котре він так ретельно оберігав, згасає від цих трьох простих слів.
— Перемогти буде гірше, ніж програти, — каже хлопець.
— Я повідомляв тебе, що почуття до міс Бовн лише ускладнять тобі змагання, — озивається наставник.
— Чому ви так зі мною вчинили? — питає Марко. — Чому витратили стільки часу, аби лише натренувати мене для такого жахіття?
На мить западає болюча тиша.
— Я вважав, що, хай там як складуться обставини, краще таке життя, ніж те, що на тебе чекало.
Марко гупає дверима й зачиняє їх на замок.
Чоловіку сірому костюмі підводить руку, щоб іще раз постукати, але, не наважившись, опускає її та йде собі геть.
Убивча краса
Ти йдеш до віддаленого кутка, звідки лунає звук флейти. Гіпнотична мелодія вабить тебе ближче й ближче.
У ніші на смугастих шовкових подушках, розкиданих на землі, сидять дві жінки. Одна з них грає на флейті, котру ти чув. Між жінками пахуче куриться ладан, а неподалік стоїть огрядний кошик із чорною кришкою.
Потрохи починають збиратися глядачі. Друга жінка обережно знімає з кошика кришку, а потім бере флейту — і ось уже дві мелодії зливаються контрапунктом.
Дві білі кобри здіймаються над кошиком, сплітаючись одна з одною, танцюючи під музику. На мить здається, що це лише одна змія, а не дві, а потім вони знову розплітаються, сповзають по обидва боки кошика й ковзають землею біля твоїх ніг.
26
«Як вам це сподобається» (