У серцевині, де у звичайному годиннику жила б зозуля, ховається жонглер. Одягнений у костюм Арлекіна й сіру маску, він жонглює блискучими срібними кулями, кількість яких залежить від того, яка година на циферблаті. Коли годинник б’є, жонглер бере чергову кульку, аж поки опівночі дванадцять куль не складаються у вигадливий візерунок.
Після дванадцятої години ночі годинник згортається. Циферблат світлішає, і повертаються хмари. Кількість срібних кульок зменшується, аж поки жонглер не зникає геть.
Опівдні це знову просто годинник, а не щось фантастичне.
За кілька тижнів після відправлення годинника гер Тіссен отримує від містера Барріса листа зі словами подяки й щирим захопленням його винахідливістю. «Це сама досконалість», — пише англієць. У конверті знову опиняється космічна сума грошей, достатня для того, щоб годинникар міг вийти на пенсію, якщо захоче. Але той не хоче й надалі виготовляє годинники у своїй мюнхенській майстерні.
Зрідка годинникар думає, як там ведеться годинникові й де він може бути (хоча помилково вважає, що той досі в Лондоні). Такі думки особливо часто навідуються до нього під час роботи над іншим механізмом, котрий нагадує його годинник-Wunschtraum[11]. Так він назвав своє творіння, коли працював над найскладнішими деталями механізму й сам не був упевнений, чи втіляться в життя його мрії.
Окрім того єдиного листа, він більше ніколи не чує про містера Барріса.
Глядачі
Лондон, квітень 1886
У театральному фойє зібралося безпрецедентне збіговисько чарівників. Галаслива зграя блискучих костюмів і стратегічно захованих шовкових хустинок. Дехто з фокусників загорнувся в плащ і має в руках валізу, інші тягнуть за собою пташині клітки чи ціпки зі срібними маківками. Вони не розмовляють одне з одним, лише чекають, коли вийдуть на сцену. Їх викликають один по одному, вигукуючи не ім’я (справжнє або сценічне), а номер, написаний на шматочку паперу, котрий кожен отримав, коли прибув. Замість того аби базікати, пліткувати чи ділитися професійним хитрощами, вони неспокійно соваються на стільцях і, не криючись, витріщаються на дівчину.
Дехто, щойно приїхавши, помилково вважає її за асистентку, але дівчина теж сидить на стільці, чекає на свою чергу й має на клаптику паперу власний номер — 23.
У неї немає ані валізи, ані плаща, ані клітки з пташками чи палички. Дівчина вбрана в темно-зелену сукню, а зверху — застібнутий чорний жакет із рукавами-ліхтариками. Копиця каштанових кучерів охайно ховається на маківці під крихітним і прикрашеним пір’ям, але більш нічим не прикметним капелюшком. Попри те що вона занадто доросла, щоб називати її дівчинкою, у рисах обличчя є щось дитяче: може, довгі вії або злегка припухлі вуста. Визначити її вік досить важко, і жоден не береться спитати. А втім, дехто вважає її дівчинкою, тож так і називає — і подумки, і згодом, коли обговорює те, що сталося. Хоча на неї кидають погано завуальовані погляди, а дехто відверто витріщається, дівчина не звертає на магів жодної уваги.
Чоловік зі списком і записником вигукує по черзі номери чарівників і проводжає їх до вкритих позолотою дверей у кутку фойє. Так само по черзі вони повертаються і йдуть із театру. Хтось залишається на сцені кілька хвилин, а іншим потрібно значно більше часу. Ті, до кого черга ще не дійшла, неспокійно соваються на стільцях і чекають, поки чоловік із записником знову з’явиться та ввічливо оголосить їхній номер.
Останній фокусник (огрядний чолов’яга в циліндрі й вульгарній мантії), що увійшов у позолочені двері, швидко повертається до фойє. Він помітно збуджений і вилітає крізь вихід на вулицю, хряснувши за собою театральними дверима. Відлуння дзвенить у фойє навіть тоді, коли знову з’являється чоловік із записником, розсіяно киває присутнім і прокашлюється: