Усі довкола дозволяють одне одному скуштувати свій десерт. Смак деяких легко впізнати: імбир із персиком чи кокос із карі, — але інші так і залишаються загадкою.
Десерт Селії має чіткий медовий присмак, але він такий солодкий, що неможливо розібрати, які ще туди додавали спеції.
Після вечері розмова триває у вітальні за кавою й віскі. Більшість гостей стверджує, що вже занадто пізно, проте Тсукіко зауважує, що для циркачок вечір лише починається.
Коли всі прощаються, Селію обіймають так само міцно, як і решту, і запрошують на чаювання, поки цирк залишатиметься в Лондоні.
— Дякую, — каже вона Тсукіко, виходячи з будинку. — Мені сподобалося більше, ніж я сподівалася.
— Найприємніші задоволення завжди негадані, — відгукнулася дівчина-змія.
Марко спостерігає з вікна за від’їздом гостей, востаннє кидаючи погляд на Селію, перш ніж вона зникне в нічній пітьмі.
Він обходить вітальню та їдальню, а потім спускається до кухонь, аби переконатися, що все гаразд. Прислуга вже розійшлася. Хлопець задуває останні вогні й підіймається сходами, щоб провідати Чандреша.
— Сьогодні вийшла надзвичайна вечеря, ти так не гадаєш? — запитує Чандреш, коли Марко заходить до його кімнат, що займають увесь п’ятий поверх. Кожна з них освітлена безліччю марокканських ліхтарів, що кидають на пишні меблі ламані тіні.
— Поза сумнівами, сер, — погоджується Марко.
— На завтра в нас нічого не заплановано. Чи на сьогодні, зважаючи на годину.
— Завтра по обіді зустріч щодо програми балету в наступному сезоні.
— Ба, я зовсім забув про неї, — засмучується Чандреш. — Скасуєш її?
— Звісно, сер, — каже хлопець, дістаючи з кишені блокнот і записуючи побажання.
— Ох, і замов із десяток ящиків того бренді, що приніс Ітан. Неперевершений трунок.
Марко киває, записуючи й це.
— Ти ж іще не йдеш, чи не так? — запитує Чандреш.
— Ні, сер, — каже помічник. — Я гадав, що вже занадто пізно, щоб їхати додому.
— Додому, — повторює Чандреш, наче слово здається йому незнайомим. — Тут теж твій дім, так само, як та квартира, яку ти й далі так наполегливо винаймаєш. І навіть більше.
— Я запам’ятаю це, сер, — каже Марко.
— Міс Бовн — чарівна жінка, тобі не здається? — раптом цікавиться Чандреш, обертаючись, щоб оцінити реакцію на своє запитання.
Захоплений зненацька, Марко лише бурмоче щось схоже, як він сподівається, на його стандартну відчужену згоду.
— Ми мусимо запрошувати її на вечерю щоразу, коли цирк приїжджає до міста, щоб ближче з нею познайомитися, — багатозначно додає Чандреш, підкреслюючи свою думку задоволеною посмішкою.
— Так, сер, — відгукується Марко, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя. — Бажаєте сьогодні ще чогось?
Чандреш регоче й махає йому, щоб ішов собі геть.
Перш ніж усамітнитися у власних кімнатах — апартаментах, утричі більших за його квартиру, — Марко тихенько повертається до бібліотеки.
Якийсь час він стоїть на тому самому місці, де стояла кілька годин тому Селія, і уважно вивчає знайомі полиці й стіну, прикрашену вітражем.
Він не в змозі зрозуміти, що ж вона тут робила.
І не помічає очей, що пильно розглядають його в темряві.
Rêveurs[15]
1891-1892
Гер Фрідрік Тіссен отримав картку разом з іншою поштою — звичайний конверт лежить серед замовлень і ділової кореспонденції. У конверті немає ані листа, ані записки, лише картка — чорна з одного боку й біла з другого. З лицьового боку срібними чорнилами надруковано Le Cirque des Rêves. На зворотному, білому, боці від руки написано чорними чорнилами:
Двадцять дев’яте вересня
Передмістя Дрездена, Саксонія
Гер Тіссен ледве може стримати радість. Він домовляється із замовниками, за рекордно короткий час завершує поточну роботу й на кілька днів винаймає квартиру в Дрездені.
Годинникар приїжджає до міста двадцять восьмого вересня й цілісінький день гуляє передмістям, намагаючись відгадати, де зупиниться цирк. Ніде й згадки немає про його неминучу появу, лише повітря наелектризоване. Утім, гер Тіссен не певен, чи помічає це ще хтось, крім нього. Він пишається тим, що його попередили заздалегідь.
Двадцять дев’ятого вересня, передбачаючи безсонну ніч, чоловік прокидається пізно. Коли він у пообідні години виходить надвір, щоб знайти щось поїсти, вулиці вже гудуть від новини: трохи на схід від міста вночі з’явився химерний цирк. «Велетенська споруда зі смугастими наметами», — пліткують У шинку, куди зазирає годинникар. Люди ніколи не бачили нічого схожого. Гер Тіссен не видає з цього приводу ані пари з уст, насолоджуючись хвилюванням і цікавістю, що панують довкола.