Вартували. На ніч замикалися за частоколом. І стерегли браму.
Вислали одного кінного до Двору Кремінного Коня, але він не повернувся.
Потім кілька разів з’являлися Змії на дивних конях. Відганяли їх стрілами. Ті нападали лише під покровом ночі, частіше під ранок. Але не надто запекло. Просто тривожили.
Вдалося вбити трьох або чотирьох.
Вона вирішила, що поселенці приготують човни, спустяться Драґоріною до великого озера і сховаються в садибі Атлейфа. Але наступної ночі Змії підпалили сарай із човнами.
З’явилися страшні туманні потвори і небачені раніше істоти, які виглядали трохи як морські краби із заліза, а трохи — як люди.
Чули, як ночами ті верещать нелюдськими писклявими голосами.
Потім вони почули музику флейти. Дуже сумну і дивну. Собаки вили, коли вона лунала. Один раз вони побачили музИку, який стояв на краю лісу у плащі з каптуром і тримав довгу флейту. Намагалися його застрелити, але він почав крутитися і танцювати серед стріл, що падали навколо нього.
Діти Ґрунальді і ще кілька дітей рибалок і пастухів, які були тоді в містечку, раптом захворіли. Не озивалися, а просто стояли біля частоколу і дивилися в ліс. Лише ті, кому було більше восьми і менше чотирнадцяти років.
А позавчора їх атакували. Мешканці оборонялися цілу ніч, зуміли відкинути нападників і навіть погасити сарай. А вранці виявилося, що всі ті діти відчинили віконниці, вийшли з будинку, в якому їх зачинили, приставили драбину до частоколу й пішли.
До лісу.
Я перепаковую спорядження, частину доведеться залишити тут. Готую мінімальний набір речей. А потім іду до Ґрунальді, який сидить занурений у відчай над озером і намагається зібрати сили для життя. Безцеремонно хапаю його за плече:
— Збирайся, Останнє Слово. У нас немає часу.
Він підводить до мене скам’яніле, мокре обличчя.
— Ми не знайшли жодного трупа дитини, — кажу йому. — Ні в річці, ні в лісі, ніде. Вони їх викрадають, але не вбивають. Це було позавчора. Ми їх наздоженемо.
Він піднімає брови, ніби не розуміючи, що я кажу.
— Як?!
— Я вмію йти по сліду. Навіть винюхувати, як пес, якщо знадобиться. Не відступимо. Бери двох людей і зброю. Не втрачаймо часу.
— Ти підеш зі мною? — запитує він. — У Землю Зміїв?
— Так. Я все одно прямував у той бік.
Розділ 8
Спалена земля
Сьогодні сонце не зійде
У мертвих очах твого батька,
Вдома — бенкет трупоїдів.
Мусиш сховатися, мусиш піти.
З розпачем стиснеш кулак,
А в грудях — пронизливий біль.
Ми бігли коридором в абсолютній темряві. Я вже перестав протестувати. Коли Брус потягнув мене в пащу тунелю, я почув, як Ремінь зачинив двері на засув з того боку. Я опинився в пітьмі, що приховувала мої сльози і переляк. Здавалося, що ми біжимо нескінченно довго, а десь високо над нашими головами точилася війна, перекочувався пульсуючий відгомін, немов бурмотіння далекого божевільного океану.
Навколо мене і всередині панувала та сама чорна порожнеча. Я перебирав ногами, оскільки мені наказано було йти. Але я поняття не мав, куди й навіщо.
Мені завжди здавалося, що зненацька опинитися перед обличчям власної загибелі має бути чимось огидним. Я знав, що ніхто не може бути впевнений, як у такому випадку поводитиметься і чи не прокинеться в ньому жах і тваринна жага до життя. Але я не допускав, що можна уникнути смерті, а необхідність жити далі відчувати як страшний тягар.
Моя мати, імператриця, яка вважала мене сином, батько, Аїна, Чагай, Майстер Звірів — усі померли. Їх немає. Навіть Ремінь, Фіалла і Тахела в цю мить, певно, вже були мертві. Померли всі, кого я знав. Мій світ, мій Притулок Хмар пожерла ревуча пожежа.
Я залишився один у задушливій темряві.
І заздрив їм, що вони пішли. Хотів і сам піти Шляхом Угору, слідом за ними, або зникнути в порожнечі, чорній і глибокий, як та, що мене оточувала.
Натомість мені наказали жити.
Імператор. Владика Тигрячого Трону без трону. Кай-тохімон клану Журавля, але без клану. Сам. У темряві. Останній із живих.
Якби не Брус, який мене супроводжував, гадаю, я сповз би під стіну і лежав, доки не помер би від голоду.