— Вже вдовиця... бідачка.
— Яке бідачка? Вони останнім часом не жили разом.
— А що таке?
— Томашевич завів коханку. Дурний пень. Мати таку кралю і стрибати в гречку? Його дружина з багатої родини, зробила з тої вілли ляльку. Ірена за свої кошти все обладнала, обставила шикарними меблями, килимами, сад впорядкувала. Тепер любо поглянути.
— Стривай... То не він купив віллу, а дружина?
— Кажу ж тобі, тумане, що вона. Коли вони оженилися, Томашевич міг купити собі хіба стару стодолу. То вже потім доробився.
Я відчув, як уся піраміда моїх звинувачень на адресу Томашевича починає потиху осипатися. Можливо, якби дійшло до суду, то й не вдалося б довести, що він якісь гроші приховав. Обух може мати рацію — тут не було підстав для самогубства.
— А далі що? — пробурмотів я, геть занепавши духом.
— Далі Ірена запідозрила, що він має коханку, і пішла від нього, а віллу вимагала назад. Він не віддавав. Тоді вона найняла приватного нишпорку. Той вистежив його з коханкою. Навіть якісь фотки були. Ірена подала до суду, щоб їх розлучили і повернули віллу. Але суд програла.
— А ти знаєш, що то за нишпорка?
— Та чо нє? Бодьо Кварцяний. Як не п’є, то мож з ним балакати. Може, тобі що більше вповість. Якщо заплатиш, звісно. Ти ж його знаєш?
— Знаю, в школі вчилися, але давно вже з ним не спілкувався. Де його шукати?
— Він тепер має бюро на Коперника. Якщо підеш зараз, то ще застанеш його тверезим.
Я не став зволікати. Бодьо свої бюра міняв у залежності від фінансового стану. Теперішнє, хоч і в центрі, містилося в сутерині[26] і виглядало дуже сумно. Вів до нього облуплений, побазґраний коридор і дерев’яна з витертою фарбою підлога. Видно, справи в Бодя йшли не надто блискуче. Хоча ще на оплату секретарки, хоч і страшненької, кошти були, бо двері мені заступила худа руда середнього віку жінка в великих окулярах. Її довгий ніс і зціплені вуста свідчили про невиліковний характер мегери і материнський інстинкт в стосунках до шефа.
— Ви до-о-о... — почала вона, наскрізь пронизуючи мене суворим поглядом, усім своїм виглядом даючи знати, що я щось порушив у злагодженому механізмі цієї поважної установи, але я її перебив:
— Так... я до Кварцяного.
Не додавши «пана», я вивів її з рівноваги, з потаємних глибин її єства починала підніматися гаряча лава обурення.
— Але він зайнятий. На дверях, прошу пана, написано, коли, — тут вона наголосила: — пан (!!!) Кварцяний приймає. Хіба ви...
Але я вже протиснувся повз її знудьговане за коханням тіло і попрямував до дверей, що вели у кабінет. Вона заторохтіла навздогін:
— Але прошу пана! Я собі випрошую!
Я не звертав уваги на її лопотіння. Господаря я застав за столом, що був завалений газетами і папками, а на вільній поверхні він розкладав світлини і придивлявся, озброївшись великою лупою. Маленький, кругленький, з випнутим животиком і хитрими очима, він зараз скидався на хижака, який вполював омріяну здобич і приміряється, з якого краю ласувати.
— О, пан репортер! — буркнув він геть не дружелюбно, спритно накриваючи світлини газетами. — А що тебе до мене запровадило? Давно ти мене не нудив.
Я сів навпроти нього і зацікавлено роззирнувся по кабінету, заставленому шафками з папками, більшість із яких, думаю, були порожніми і мали на меті справляти враження на клієнтів. На стіні висів календар, а поруч в рамочці під склом — ліцензія приватного детектива. Над ними височів портрет Юзефа Пілсудського у виконанні якогось провінційного маляра, який замість пензлика використав квач.
— Томашевич, — промовив я під нетерплячим поглядом господаря.
— Га-га-га! — не втримався він. — То тобі ще мало? Довів до могили і копаєш далі?
Він потер рукою тлусте підборіддя і зо хвилю вивчав мене маленькими пронизливими очима. Йому, видно, просто бракувало слів, щоб висловити обурення моїм нахабством, та оскільки всі потрібні слова кудись розлетілися, то йому не залишалося нічого іншого, як обдумати те, що я йому щойно сказав.
— Ким ти себе уявив? — нарешті видушив він. — Хто ти такий, щоб я отак ні сіло ні впало ділився з тобою якимись відомостями? Що — вже Бога за бороду вхопив? Е-е, голубе, тобі ще вчитися і вчитися. Тому... — він нервово затарабанив пальцями по столу.
— Я твій потенційний клієнт — ось хто я, — перебив я його тираду і мило усміхнувся.
Він витріщив баньки.
— Ти хочеш мене найняти?
— Ні. Але я тобі заплачу за те, що ти вже давно зробив. Уявляєш, як це вигідно — отримати гонорар за щось несподіване?
Він виразно пожвавився і засовгався на кріслі.
— Ну-ну, і що ж то має бути?
— Мене цікавить його коханка.
— Ага! І скільки мені даси?
— Залежно від того, що отримаю.
— А це залежить від того, скільки заплатиш, — засміявся він, потираючи задоволено руки.
— Добре, назви ціну.
— Двадцять золотих.
Таки справді йому не надто добре ведеться, якщо попросив так мало. Я був готовий на більше.
— Добре, — сказав я. — Згода. Ну, то розповідай.
— Що тебе цікавить?
— Коли до тебе звернулася дружина Томашевича?
— Зо два місяці тому. Дала мені їхні фотки, розповіла, де знайти. Та вони й не дуже крилися. Попервах скидалися на закоханих. Сиділи в кнайпах, ходили на прохід до парку, їздили на віллу. Така собі, знаєш, солодка парочка. Емілія її звати. Вона ж іще дуже молода. Сімнадцять чи вісімнадцять. Гарна, як лялька, а батьки бідні. От вона й прикипіла серцем до багача. Грала свою ролю перфектно.
— В тебе склалося враження, що вона не була закохана в нього?
— Не враження, а переконання. Не раз помічав, як вона зиркала на пристойних молодих фацетів. Інколи навіть усміхалася до них, коли вони їй моргали чи показували знаками, що, мовляв, здибаймося... Один такий тицяв пальцем на дзиґарок, потім пальцем на те саме місце, де вони сиділи, а тоді — вісім пальців. Тобто чекав би її о восьмій. А вона замість того, щоби надутися і відвернутися, усміхнулася і намагалася щось пояснити, ворушачи беззвучно губами, і теж все на мигах. Що то було, я не міг зі свого пункту роздивитися, але той фацет, бачу, киває. Видно, домовилися. Обоє ще поусміхалися, а тоді вернувся з кльозету Томашевич, і вона вже до него з чарівною усмішкою. О-о, я ті скажу, то ще та шельма!
— Де то було?
— У «Carlton»-і біля Промислового музею. Там вони найчастіше здибалися, ще ходили до «Вікторії» і до «Віденської».
— То ти не знаєш, чим той флірт скінчився?
— Де там! Сама вона мене не цікавила.
— І скільки часу ти фіксував їхні контакти?
— Два тижні.
— А що його дружина?
— Ірена теж, між іншим, ляля, я тобі скажу. Тридцять з гаком, висока, струнка, з великим бюстом. Вона розраховувала відвоювати віллу і розлучитися. Я що міг — поміг. Не розумію, чого він поволочився за тією селючкою.
— А вона селючка?
— Ну та з Кривчиць! В дитинстві корови і гуси пасла.
— То де вона живе?
— Він винайняв їй хату на Сиктуській, число шесте, помешкання число штири. Але вона там довго не поживе, бо хто то буде далі оплачувати? Хіба що займеться тим, чим займаються всі колишні коханки, коли їх кидають, — найметься до якоїсь родини покоївкою, далі віддасться господареві, а потім її викинуть зі скандалом на вулицю. А на вулиці — відомо, що буває...
— То ти маєш на них досьє?
— Аякже. В мене все детально зафіксоване. Копії завше залишаю для себе, бо хтозна, як там далі буде.
Він підвівся, підійшов до шафи, вийняв папку і поклав її переді мною. Я розгорнув. Там були записи, де й коли Томашевич зустрічався з коханкою. Також були світлини. Багато світлин. Емілія і справді була незвичайно вродлива, обличчя робило враження такого собі невинного янголятка з ямочками на щоках і закопиленими губками. Коли сиділа за столиком, її фігура при вузькій талії нагадувала піщаний годинник.