— О господи! Той ваш детектив просто має бурхливу уяву. Я собі переморгувалася жартома. Мене це бавило. То й що? А з тим у «Carlton»-і я лише жартувала. Він показав мигами, що, мовляв, здибаємося там о восьмій, а я у відповідь вдавала, що щось йому кажу, і ворушила губами... Мовби справді щось говорила. Мені було смішно, як він намагається зрозуміти, що я йому хочу сказати, а я іно так кпила з нього. То кивала, то заперечувала, врешті я його геть заплутала. Мені було дуже весело з того.
Говорила доволі переконливо, і я не мав підстав не вірити. Навіщо їй ризикувати і здибатися з молодиками, якщо могла через це втратити опікуна?
— А приватно ви здибалися з Томашевичем на віллі і тут?
Вона почервоніла і кивнула покірно головою, мовби каючись.
— А що буде зі мною? — запитала, рясно кліпаючи довгими віями. Поли халата розхилилися, демонструючи налиті повні стегна в шовкових панчохах. Вона мовби цього не помічала, закривши обличчя руками.
— Мусите шукати іншого опікуна, — промовив я, не зводячи очей з її звабливих ніг, і навіть подумав, чи не варто мені претендувати на цю роль. Але стримався. Не з моєю форсою.
— Він не міг мене залишити просто так... не міг... — вона опустила руки й поправила халат.
— Сумніваюся, що він встиг написати заповіт.
— То все та курва забере, — зітхнула вона. — Вона йому стільки крові попила.
— Розкажіть про неї.
— Якось, коли ми були на віллі, вона приперлася зі своїм шофером. То такий грубий збуй. Я ледве встигла сховатися в шафу і підглядала в шпарку. Вона прийшла вимагати розлучення. А ще аби він випровадився з вілли, бо то все її.
— А не її?
— Ну, та, як по правді, то таки її, бо то її батьки купили. Але Янусь потім теж приклався. Одне слово, вони сперечалися, а той збуй стояв збоку. Але чи то вона дала йому знак, чи він сам так вирішив — підійшов до Януся і вхопив його за шию. Янусь смикнувся і вихопив з-під столу пістолет. Збуй відступив. Янусь гримнув на них, аби забиралися, і вони пішли. Якщо його вбили, то хіба на її замовлення. Якби не той пістолет, збуй би го задушив.
— Ну, добре, — сказав я, підводячись. — Якщо не маєте більше нічого додати, я піду.
Вона подивилася на мене якось дивно, мовби ще справді щось хотіла сказати, але, мабуть, передумала і провела до дверей. На порозі я озирнувся і запитав:
— Ви не палите?
— Ні.
— Але Томашевич палив.
— То й що?
— Вам то не заважало?
— Коли когось любиш, то нічого не заважає, — вона це промовила зі смутком і зиркнула на мене зі сльозами в очах. Мені хотілося її пригорнути до себе, відчути на своїх грудях ці великі пружні перса. Вона, мабуть, відчула цей мій порив і навіть зробила крок назустріч, дивлячись мені пильно в очі. Я натиснув клямку і вийшов.
4
За кілька хвилин я вже їхав автом до Брюхович. Дощ знову моросив і сік по шибі, а дорогою стелився туман. Мрячний день проймав дрижаками і псував настрій. Авто гецкало на вибоїнах, ковзало в болоті і чмихало, розкидаючи навсібіч клапті болота і бризки. Я зиркнув у люстерко — на мене дивилося втомлене обличчя газетяра, якому вдалося зробити собі ім’я завдяки скандальним репортажам про нічне життя Львова. Удень і вночі гасаючи містом, уриваючи коли-не-коли кілька годин для сну, і то лише через контузію на фронті, яка відібрала в мене можливість спати стільки, скільки й усі нормальні люди, я так і не зміг створити сім’ю і живу сам. Дівчата, з якими зводила мене доля, дуже швидко розчаровувалися в стилі мого життя. Бачили, що зірок з неба не хапаю, грубих грошей нема й не буде, а постійна відсутність чоловіка вдома змусить хоч кого завити з нудьги. І вони розпачливо вили та відходили.
Кнайпа і крамниця колоніальних товарів пана Губського манила мальовничою вітриною: посередині сиділа зваблива чоколядова муринка в купальнику, виплетеному зі штучних орхідей, а над нею звисали з декоративних дерев розмаїті овочі, довкола ніг були розсипані горішки, родзинки, цукати й льодяники.
— О-о, то шось в лісі здохло, жи пан редактор до нас завітали! І то ж треба — в такий день, коли пан редактор знову вибухнув яскравою зіркою на нашому гівняному обрії! — привітав мене зливою слів крамар, який усім додавав респекту, називаючи звичайного рахівника «паном директором», а колійовця «паном інджінєром». Отак і я став «паном редактором». — Певно вип’єте кави? Маю сьвіжу з Ємену. І маю фест лікер «Амалія». Пальчики обсмокчете.
— Вашому смакові довіряю, як власному.
— То люкс. Прошу, сідайте, зараз принесу.
В крамниці було чотири столики і жодного відвідувача. Крамар приніс каву й лікер.
— Куди намірилися, пане редакторе?
— Маю справу в Брюховичах.
— О, то, певно, знову якусь сенсацію знайшли. Я си коло вас сяду, — він відразу пожвавився, сідаючи до столика. — Колись-то я вашу статтю прочитав про того шелихвоста, жи заманював дівчат на роботу до Америки, а продавав у борделі. Дали ви тоді перцю. Нема що казати. А нині то ви знову вшпарили! Читав, читав. Стривайте... До Брюхович? Ов! То, певно, в справі Тимошевича? Але хіба справа не закрита? Що там ще винюхувати?
— Та так... хочу переїхатися та й подивитися, де саме розігралася та трагедія.
— Ая, ая, таки трагедія. Такий зацний добродій — тіко жити і жити і Бога хвалити. Нашо такому пурицю ся стрілєти? А я іно скінчив читати вашу статтю, коли радійо: застрелився! Бігме я не повірив. А ви?
— Так однозначно я сказати не можу. Треба ще багацько чого довідатися. А як вам тут діло йде? Бачу, поки що безлюдно.
— Е, то через той дощ. Але ввечері будуть люди. В гарну погоду то і за дня є. Дітиська на льоди забігають.
— То я нині, може, перший відвідувач?
— Нє, було вже двоє. Десь так біля десятої. Спочатку під’їхав на авті такий пристойний пан з акуратними вусиками. Недарма я його прозвав «пристойнячком». Він до мене не раз заходив щось купити, переважно цукерки. У мене, знаєте, можна дістати різний цимес. Адіт-во — маємо банани, фіґи, цитрини, дактилі[27]. Ото він зайшов нинька і попросив шампан, помаранчі і цукерки. Але каже: найліпші, які є. Ну, в мене поганих не буває. Я ще пожартував: «Виджу, вам мої цукерки засмакували?», а він: «Нє, якби я їх так трощив, то вже б у двері не вліз». Так жи то він не собі брав. Отже, я йому то всьо файно спакував та й питаю: може, кави, бо маю ґлянц-каву. Він глянув на дзиґарок і каже: добре. Сів отут за цей самий столик і закурив. Я роблю каву. Розумієте?
— Чекайте, то ви не знали хто то?
— Е, не кваптеся так. Тоді не знав. Іно як він поїхав, я став читати газету і бачу — його знимка. Томашевич! Тоді лиш довідався, хто то в мене був. Але слухайте далі. Тіко він закурив, а я йому каву подав, як під’їхало друге авто. Темно-синій «паккард». І став оно там на моріжку. Було там четверо панів і одна жінка. Троє і та жінка лишилося в авті, а один пішов сюди.
— Ви могли б її упізнати? — перебив я його.
— Та де! Дощ, мряка... Довге темне волосся, плащик з піднятим коміром, темний... Не розбереш... А я що маю до роботи: сиджу та й дивлюся. От заходить той з білим бадиллєм[28], глипнув на пана «пристойнячка», що той каву п’є, і каже: прошу кави. Зготував я йому каву. Тільки він її до писка, а той свою каву допиває і підводиться, жиби йти. Цей бачить, що кава гаряча і махом не вип’є, лишає її і йде до авта. Той поїхав, а ті за ним. Кумедія. Нащо було каву замовляти?.. Ну, і, власне, потому я розгорнув газету і довідався, хто в мене був. І я си так міркую... Тіко то межи нами. Що вони за Томашевичем пантрували. Минуло зо дві години, а ту — шур їдне авто поліцейське до Брюхович, шур друге. Я думаю: «Ов! То шось мусило сі стати!» За якийсь час ті поліцейські авта назад повернулися. А трохи згодом бачу — їде той темно-синій «паккард». І сидять в ньому ті самі добродії. Проїхали трохи і стали. Подивилися в мій бік, ніби роздумували — зайти чи не зайти. А я вдаю, ніби й не помітив їх. Але вони не зайшли. Проїхали ще далі, отуди, де старий млин. І там постояли хвильку і поїхали до міста... От таке. Але, пане редакторе, попрошу, жиби то, що я вам вповів, трималисьте стисло при собі. Не хочу мати з поліційов ніц а ніц. Нє, нашо мені того клопоту на мою лису голову? Я від них ніц доброго для себе не чекаю. То чо би мав їм добре робити, нє? Та й те сказати: ще ті три збуї можуть сюди повернутися...