— Не бійтеся. Ніхто про те писати в газетах не буде. Але їх будуть шукати. Для вашої ж безпеки. — Вже в дверях я спинився: — А дайте-но мені таке саме пуделко, яке купив Томашевич.
— І не пошкодуєте! — втішився Губський. — Якщо йдете до кралі, то нема ліпшого подарунку.
За мить він мені вручив пуделко цукерок, на якому було золотими літерами витиснено «Місячна ніч».
5
Я подумав, що пора б уже поглянути на ту віллу. Брюховичі почали занурюватися в сутінки. Перехожих не було видно, спитати дорогу до вілли не було в кого. Але в мене була мапа, адресу я записав від Обуха. Вулиця Лісова — дуже оригінально. Але я знав, що вілла розмістилася на узбіччі серед сосон, і, їдучи Лісовою, треба уважно роздивлятися. Будинки і вілли тут тягнулися лише з одного боку — з боку лісу, на протилежному боці розляглися поля. Я стишив хід і ледве повз. По шибах застукотів дощ, довкола зависла густа мряка, і став клубочитися туман.
Я міг його й не помітити, якби їхав швидше. Він стояв навколішки при дорозі, в самому рівчаку, обхопивши руками живота, і кивався вперед-назад, наче порцеляновий китайчук. Я зупинив авто і підійшов до нього.
Молодий хлопець важко стогнав, а між його пальців сочилася кров і розтікалася калюжею довкола його колін. Я скочив назад в машину й витяг рушника, хоч і не дуже чистого, і, як умів, перев’язав йому туго живіт та витягнув з мокрого рівчака. Не знаю, чи я добре зробив. Я запитував його, що з ним, але він не відповідав, лише підвивав, хоча інколи проривалося одне слово: «Білий... білий...» Тоді я кинувся до найближчого будинку, то виявився маленький сліпучо-білий готелик з гіпсовими балюстрадами на мурованому ґанку, і задзвонив у двері.
Пролунали важкі неквапні кроки, двері відчинила старша пані, видно було, що тут нікого не чекали. Я попросив дозволу викликати лікарів і поліцію.
— Поліцію? Що сталося? — озвався з-за її спини чоловік.
— Там біля дороги поранений хлопець.
— То, може, поліцію не варто? — чоловік кивнув жінці, щоб відійшла, і змовницьки запитав: — Ви його сильно потовкли?
Жінка здивовано глянула на нього, але не відійшла.
— То не я, — відповів я. — У нього рана в животі від ножа або від кулі. Стікає кров’ю.
— О! — сполошилася жінка. — Зараз зателефоную.
Вона зникла. Я чув, як вона схвильованим голосом намагається докричатися до телефоністки. Чоловік узяв з полички ліхтарика і зміряв мене уважним поглядом.
— Ви хто?
— Репортер.
— Ну, ясно, — буркнув він. — Ви свого носа всюди встромите. Де, ви кажете, він?
— Он там, біля мого авта.
Він пішов, присвічуючи, бо сумерковий туман уже заволік усе довкола, а я чекав, слухаючи, як жінка телефонує в поліцію, по кілька разів намагається пояснити, що сталося, а потім так само, вже втрачаючи терпець, викликає «швидку». Чоловік повернувся.
— Здається вже по всьому, — сказав сухо.
— Він ще жив, коли я його зауважив.
— Ви його щось розпитали?
— Пробував, але він тільки стогнав.
— Ну, що ж... вам доведеться зачекати, заки приїде поліція. Заходьте.
Я пішов за ним до невеличкого передпокою з фотелями. В кутку був коминок, в якому тліли дрова, блимаючи іскрами. Над вогнем на залізних прутах стояв кавник. Я сів у фотель.
— Скоро приїдуть, — повідомила жінка, сідаючи навпроти. — Мені теж каву зроби, — звернулася до чоловіка, а до мене усміхнулася, розводячи руками: — Оце наш готель.
— В якому жодної живої душі, окрім нас, — втрутився чоловік.
— Поки що не сезон, — зітхнула жінка. — Але, як випаде сніг, сюди з’їдуться на нарти. Відколи збудували скочню[29] для лижварів, у нас тут повно відпочивальників. То ж бо одна з найбільших скочень у Польщі.
— Вам теж каву? — запитав мене чоловік.
— Так, дякую. Трохи мене ця подія знервувала.
— Я навіть не хотіла йти дивитися, — сказала жінка. — Я так усім переймаюся...
Чоловік приніс горнятка з кавою і приєднався до нас.
— Ви роздивилися того хлопця? — запитав я.
— Роздивився.
— І впізнали?
— Може, й упізнав. Але не хочу в це діло встрявати. Поліція, як треба буде, сама довідається.
— Ви так собі жартуєте чи й справді його знаєте?
Він незадоволено сопів, сьорбаючи каву.
— Славку, так не жартуй, — промовила його дружина. — Якщо ти його знаєш, чого юра крутити?
— Та добре, все одно з мене витягнуть. То такий хлопчина, що працював на Томашевича. Старший, куди пішлють. Скопував грядки, садив кущі й дерева, фарбував, що треба. Фелєком звали.
— То ви чули, що трапилося з Томашевичем? — запитав я.
— Чого ж не чув. Вже й вечірня газета подала.
— Він десь недалеко від вас жив?
— Трохи далі, метрів сто.
— Що ви подумали, коли почули про його самогубство?
— Що?.. — тут він приглянувся до мене. — Чи то не ви часом описали його аферу? — Я кивнув. Він похитав головою. — Ну, не знаю, не знаю... чи я б через таке стрілявся. А тепер цей хлопець...
— Тобто ви не повірили в самогубство?
— Та я що? Я маленька людина. Якщо поліція каже, що самогубство, я теж кажу: самогубство. Я лише про себе можу сказати, що при таких грошах і маєтку я б з-за такої дурниці не стрілявся. Але то я.
— Я нині просто сама не своя... — промовила жінка. — Щойно почула про ту трагедію, не могла спам’ятатися. Не те щоб я його добре знала, але часом бачилися, віталися... Він у нас не раз нарти брав... дві пари...
— А хто з ним був?
— Якась дівчина. Вона до нас не заходила. Чекала на нього під лісом. Він заносив ті нарти до неї, а потім вони їхали собі туди — на скочню. Вперше я небіжчика Томашевича побачила, коли відбулося те страшне вбивство у нас по сусідству. Коли то було, Славку? В тридцять другому?
— От не маєш ти про що язиком молоти, — буркнув чоловік. — В тридцять першому, вночі з 30 на 31 грудня. Ніколи не забуду той жахливий крик серед ночі...
Вони згадали про таємничу справу Ґорґонової, коли на віллі архітектора Генрика Заремби було виявлено серед ночі труп його сімнадцятирічної доньки Люсі з розтрощеною головою. Підозри впали на гувернантку і водночас коханку господаря Ріту Ґорґонову, що походила з Хорватії. Спочатку їй винесли смертний вирок, хоч і не було жодних прямих доказів, але оскільки вона виявилася вагітною, її помилували і засудили на вісім років.
— Томашевич був знайомий з Зарембою, — пояснила жінка, — власне, в нього він купив віллу, яку той збудував на продаж. І, коли вже відбувався процес над Ґорґоновою, сталося ще одне вбивство в нашій околиці, і знову жертвою впала юна дівчина. Адвокати Ґорґонової відразу заявили про це на суді, але суд до уваги цього факту не взяв. Хоча був свідок, який бачив вірогідного вбивцю.
— Справді? — здивувався я, бо про такого свідка жодна газета не писала. — І хто ж цей свідок?
Жінка тріумфуюче поглянула на мене і промовила по складах:
— То-ма-ше-вич... — і, задоволена ефектом, який викликало в мене це прізвище, продовжила: — Він бачив когось, хто був схожий на садівника Зарембів! Він бачив, як той тікав з місця злочину!
Садівник і справді викликав тоді підозри, але обшук у нього зробили щойно на десятий день після вбивства Люсі. Пригадую, як Обух намагався в тій справі діяти рішучіше, але його не допускали так само, як і тепер.
— Це цікаво, — промовив я. — Отже, Томашевича на суді не заслухали. А що було з садівником?
— Після того другого вбивства, і теж зі слідами зґвалтування, він зник.