— А тим часом слідство було переконане, що то сама Ґорґонова позбавила дівчину цноти пальцем, імітуючи ґвалт.
— Так і було. Наш син товаришував зі Стасем, сином Заремби. Він чув, як Томашевич розповів Генрику, що бачив когось, схожого на садівника. Але той не повірив.
— А ви того садівника бачили?
— Чому ні? Бачили й не раз. Його не було кілька років, а десь років два тому об’явився. Але працює вже не садівником, а водієм... в кого б ви думали?
— Даруйте, не можу вгадати.
— Та в кого, як не пані Ірени Томашевич!
— Ого! — вирвалося в мене. — Отже, вона своєму чоловікові не повірила.
— Та й ніхто не повірив. Мало хто на кого схожий. Томашевич не міг заприсягтися, що бачив саме його.
— А Заремба садівником був задоволений?
— Так, він все дуже швидко робив. Все в його руках аж горіло. Хоча я б такого відлюдька не найняла. Ніколи ні з ким не вітався і не спілкувався, жив сам, на жодні забави не ходив. Хіба до корчми. Дуже підозрілий і гидкий тип. Зиркав на мою доньку, як кіт на сало. Ще й озирався і слину пускав. Я навіть була Генрику пожалілася...
Почувся гуркіт мотору, світло фар пробігло по передпокою. Чоловік встав і визирнув у вікно.
— Приїхали.
Я духом допив каву, обпікаючи ясна, й вийшов на подвір’я. На дорозі стояли карета «швидкої допомоги» і поліцейське авто. Двоє санітарів заносили тіло до машини. Молодий поліцейський з хвацькими вусиками освітив мене ліхтариком.
— Капрал Радомський, — назвався він. — То ви знайшли його?
— Так.
— То ваше авто?
— Моє.
— Як ви його збили?
— Що ви таке говорите? Хіба не бачили, що в нього рана на животі? Посвітіть туди — він сидів у фосі[30]. Там повно крові набігло.
Він підійшов до того місця, присвітив, але похитав головою.
— То й що? Ви його все одно могли збити. От його туди й відкинуло. Поїдете з нами. Маєте якісь папери?
Я дав посвідчення. Він узяв картку без ентузіазму, прочитав, перевернув і так само уважно прочитав те, що було на звороті. Правда, на звороті не було нічого. Він повернув мені документ і промовив знудьгованим тоном:
— Ре-пор-тер... Ви знали того хлопця?
— Ні.
— Я знав, — втрутився нарешті готеляр, бачачи, що поліцейський вже мене доколупав. — То садівник, який працював на Томашевича. Звали його Фелєк.
— Того самого, що застрелився? — аж захлинувся повітрям поліцейський.
— Того самого.
— А на — маєш тобі!
Він витяг папіроси й закурив. Підійшов один з санітарів.
— Ну, що там з ним? — запитав поліцейський. — Жити буде?
— Нє. Запізно. В нього рана в животі від кулі. То ви його перев’язали? — звернувся до мене.
— Я.
— Стік все одно кров’ю.
— Ого! Пахне смаленим, — хитав головою поліцейський. — Коли зробите розтин і витягнете кулю, дайте знати. А ви, — звернувся до мене, — револьвер маєте?
— Ні, — збрехав я.
— Хочете, щоб я повірив? Нічний репортер, і без револьвера? Лазите по мордовнях і спелюнках?
— Можете обшукати.
— Все у свій час.
Чоловік з жінкою повернулися до готелю, санітари від’їхали, натомість прибула ще одна поліцейська машина, з якої вийшов Обух.
— О, власне тебе я і сподівався тут застати, — звернувся він до мене. — Ну, розказуйте, що тут сталося.
Поліцейський пояснив усе, що знав.
— Не може бути, аби він весь час у тій фосі сидів, — сказав Обух. — Його б за дня помітили. Ви оглянули місцевість? — запитав у поліцейського.
— Не встиг.
— Ну, то ходімо подивимося.
Вони освітили ліхтариками рівчак, потім рушили в бік лісу, присвічуючи крок за кроком. Я знічев’я пішов за ними. Всюди виднілися сліди крові. За кілька хвилин з-за кущів пролунало:
— Є!
Я підійшов ближче. Там була прим’ята скривавлена трава.
— Тут він лежав якийсь час, а потім поповз до дороги, — сказав Обух. — Нічого ми зараз не вишпортаємо. Треба чекати світанку. А тоді уважніше оглянути місцину. Поїхали.
— А що з ним? — кивнув на мене поліцейський.
— А що з ним не так?
— Він поза підозрою?
— Поза.
Поліцейський з невдоволеною міною пішов до авта. Обух запитав мене тихо:
— На віллі вже був?
— Ще ні. Саме їхав туди, коли натрапив на хлопця.
Я розповів йому про крамаря, про приватного детектива і Емілію, про садівника Зарембів, а також про те, що вдалося почути від вмираючого хлопця: «Білий... білий».
— Мабуть, він мав на увазі того збуя з білим волоссям, — сказав я.
— Він, очевидно, був свідком убивства. Цікаво, ким були ті четверо з «паккарда»? — задумався Обух. — Про двох ми знаємо, що вони переслідували тебе. Як виглядають, знаємо. Хто ще двоє? Та ще й кобіта з ними! Хто вона? Ірена? Емілія? Чи третя невідома? Можливо, Томашевич мав ще одну коханку, про яку Емілія нічого не підозрювала... І хто з них викликав Томашевича з бюра на віллу? А може, Емілія бреше?
— Переконує, що ніколи б шампан не замовила, бо її дує від нього.
Обух розсміявся.
— Не варто її залишати без нагляду. Але поки що найбільшу підозру викликає дружина Томашевича. Може, то вона була в авті.
— Принаймні вона мала поважний мотив.
— Отже, якась дівчина, хоча я не відкидаю, що це могла бути Емілія, телефонує до Томашевича і виманює його на віллу. Це місце завдяки своєму безлюддю просто ідеальне. День і час вибрано теж заздалегідь: ранок того дня, коли має бути опублікована твоя стаття. Але хто крім Емілії міг його виманити з бюра? Нова якась пасія, до якої він залицявся? Але нова пасія... гадаю, потребувала б розкішнішого вгощення. Наприклад, кав’яру, вустриць, дактилів... Ні, то хтось, кого він добре знав. І знав смаки, бо замовив конкретні цукерки. — Він замислився на хвилю і додав: — Але та зубна щітка!
— То була панна, яка не любить запаху тютюну.
— Авжеж, панна, яку він чекав. Емілія каже, що виманити його на віллу могла й дружина. Наприклад, погодившись на мирову угоду.
— Все може бути. Але на місці його могла чекати якась інша жінка. Не конче та, що його виманила. І якщо це була та, яка була в авті з убивцями, то це означає, що вона з ними в змові... І знаєш, що я си думаю? Ті, що тебе переслідували і ті, що захищали, то одна гебра[31]. Напад на тебе було теж інсценізовано. Та й Мартинюка страхали лише для того, аби підігріти твій інтерес і щоб ти, як хорт, відразу взяв слід. Бо вся та історія зі злиттям товариств хоч і скандальна, але не смертельна.
— Але Мартинюка побили були бозна-коли і викрали документи про злиття товариств.
— Це було на злеті кар’єри Томашевича. Йому тоді розходилося про репутацію. Скажу тобі ще одну цікавинку: твій пан Дутчак помер за два роки до того, як ти з ним бачився.
Я отетерів.
— Як то?
— Він у тій хаті й не жив ніколи. То була хата, яку найняли тільки на один день. Хтось видав себе за Дутчака і вручив тобі документи.
— Ти їздив туди?
— Ні, зателефонував до приятеля в тамтешній комендатурі. Дутчаки мешкали за іншою адресою, але обоє вже покійні.
— Якщо підозрювати дружину Томашевича, то я собі не уявляю, як вона могла організувати таку велику команду. Тут хтось мусив потужніший втрутитися. А ще й вбивство цього хлопця. Може, бодай тепер тобі дадуть цю справу?
— Ні. Не про пса ковбаса. Справу Томашевича закрили. На амінь. Самогубство, і фертик. Тому вся надія на тебе. Мусиш мені помогти. А щодо когось потужнішого... То ми випустили з уваги батька Ірени. Це дуже потужна й заможна персона. Як треба, то цілу армію збере... — Він потиснув мені руку. — Ну, я поїхав. А ти будь обережний. Револьвера маєш?
— Звісно...
6
Я проїхав метрів п’ятдесят, вийшов з авта і далі пішов пішки. З опису, який мені подав Обух, я упізнав віллу. Вона й справді була схована поміж сосон — двоповерхова будівля з червоної цегли, закутана диким виноградом. Вікна внизу заґратовані. До ґанку вела доріжка, висипана дрібним гравієм, обабіч неї розкинулися клумби з останніми осінніми квітами. Срібляста мряка сочилася межи гілками, було тихо і порожньо, з лісу долинав каркіт ворон. В одному вікні внизу світилося, а на подвір’ї стояв сірий «вартбурґ». Авта, вочевидь, в’їжджали на подвір’я окремою брамою.