— То ти мусив би знати і про таємне помешкання Томашевича?
— Нічого такого я не помітив. Власне, тих, що мене найняли, теж воно цікавить.
3
В брамі на Сиктуській знову мене зустрів шимон.
— Ви до панни Емілії? Її нема.
— А де поділася?
— Виїхала. На світанку. Викликала таксі. Спакувалася і поїхала.
— Не казала куди?
— Я питав, а вона лише розсміялася і сказала: «Завойовувати світ». Може, в кіні буде ся знімала. Така сьлічнютка де хоч собі місце загріє. А шо там нового чути про пана Томашевича?
— Нового мало, — відповів я, — поки що тупцяємо на місці. — Скажіть, а позавчора зранку Емілія була вдома?
— В п’ятницю? Ні, вона раненько кудись звіялася.
— Коли саме?
— Десь так о сьомій. Я ще здивувався, бо ніколи так рано вона не виходила. Приходила — так, але не виходила. А що скажете: буде война? Бо вже, читаю, Спілка Шльонських Повстанців розпочала запис до Шльонського Лєґіону. Щось то мусить значити, нє?
— То й не дивно, прикордоння мусить в першу чергу бути насторожі.
— А нам, сторожам, уже дали інструкції, як поводитися під час бомбардування, — промовив він пошепки. — Тілько не пишіть ше того в газеті.
— Добре. А коли Емілія повернулася?
— А отого я вам не скажу. Вона зайшла так, що я не бачив.
Я подякував, відтак зайшов до каварні «Президент» на розі Сиктуської і Костюшка й заплатив за телефон. Бодьо взяв слухавку і невдоволено прохрипів:
— Гальо!
— То я, Марко. Скажи мені адресу Емілиних батьків.
— А що? Випурхнула пташка? Ну, файно, нині я добрий, — він назвав адресу в Кривчицях. — Сідай на двійку, гуляй на Личаків, а там пару метрів.
— Я авто маю.
— О! Доробився? Ну, не курва маць засрана? А мені ще гарувати і гарувати!..
На горішньому Личакові пахло праженими крупами, кінськими кислуватими яблуками і паленим картоплинням. Батьки Емілії направляли похилений, а місцями й розвалений паркан.
— Що трапилося? — запитав я. — Авто в’їхало?
— А бодай би їм кулка покрутило і в авті, і в голові! — сказав старий. — Адіт-во, заїхав аж на город, все потолочив — квіти, кущі... розвернувся і поїхав. А ми в святу неділеньку мусимо так грішити...
— Може, п’яний був?
— Нє, ще й сміявся!
— Чи нема у вас часом Емілії?
Вони здивовано поглянули на мене і зміряли поглядами з ніг до голови, може, гадаючи, що я її кавалер.
— Емілії? Тої вітрогонки? Нема. Провідала нас на минулому тижні. Забігла на хвильку, якісь цукерки лишила і звіялася. А що — вдома її нема?
— Вона сьогодні звідти виїхала. Куди могла поїхати?
— А ви хто їй будете? — втрутилася стара і прижмурила очі.
Я завагався. Врешті випалив:
— Я з газети. Ось моя легітимація[38].
Вони з недовірою збадали посвідчення.
— З газети... — зраділа жінка. — То напишіть, шо ті авта виробляют! Адіт, ту росли лілії, ту айстри, ту жоржини... все понищене... а я би з того яку копійку мала.
— Але нашо вам Емілія? — втрутився старий. — Шось будуте писали за нашу Емілію?
— Має бути конкурс «Краля міста Львова». Хочемо її запросити. У неї всі шанси його виграти.
— А шо їй з того?
— Грошова винагорода — тисяча золотих.
Вони аж роти пороззявляли.
— У неї є колєжанка, — відразу пожвавішала матуся. — Вона не раз в неї гостювала. Живе на Замарстинові. На самому початку Садової[39]. Такий старий будинок з великим каштаном. Наша Емілія! Хто б подумав!
Я подякував і попрощався. Брехати я вмію.
Їхати через Замарстинів — саме задоволення: повзеш, як тарган, бо всюди страґани[40], ятки, купи народу, всі щось хочуть тобі продати, зазирають у шиби, галайкають. Не вулиця, а суцільний базар. Таке враження, що замарстинівці ніколи не перебувають під дахом, тільки на вибоїстих хідниках і заболочених їзднях. По обидва боки розмістилися шинки, які гордо називаються рестораціями, з великими заїзними подвір’ями, посеред яких пишаються цимбровані криниці з «журавлями» і коритами для напування коней, бо тут усі залишають свої вози з кіньми, а самі йдуть пішки до міста, щоб не платити на рогачці «копиткового» за те, що користають з бруківки. Ті вози відразу оточують гендлярі й перекупники, наповнюючи повітря неймовірним галасом, а придбавши щось, відразу, мов мурашки з подушечками, розлітаються по своїх подвір’ях, де на всіх ґанках і балконах розвіваються випрані лахи та простирадла й гучно лопотять на вітрі.
Авто я залишив не доїжджаючи до Садової і далі йшов пішки попри шинки, за шибами яких виднілися юрби людей, що найчастіше сварилися, рвали на собі одяг, волосся і катулялися склубоченими масами з кута до кута. На вулиці перед вікнами збиралися підозрілі типи, заходили до шинків, виходили, шепотілися — то львівські злодії планували свої нічні екскурсії. Час від часу відчинялися двері котрогось шинку, і з криком та вереском вивалювалася громада пияків, які молотили одне одного кулаками. Вражаючий вереск наповнював повітря. Часто блискали ножі, лилася кров, часом і труп залишався на бруківці, але ніхто на те не звертав особливої уваги, то нічого страшного, бо за хвилину все поверталося на свої місця. Не звертали уваги на той рейвах й обидві випудровані й вишмінковані[41] повії, від яких заносило сопухом і безнадійною нудьгою дешевих готелів, вони ліниво цокотіли розбитими мештиками від одного вінкля[42] до другого в чеканні пропозицій. Нараз зупинилися й заслухалися — на горішньому поверсі однієї з кам’яниць з відчиненого вікна полинула мелодія танґа, пристрасного й гарячого, як полудень Андалузії. Ніхто більше, окрім них і того невідомого, що вмикнув на цілу вулицю радіо, не прислухався до чарівної мелодії. Але так тривало недовго, бо за хвилю відчинилося вікно в сутерині і прогримів захриплий голос розлюченої шимонової:
— Замкнеш, ти, батяре один, вікно, чи ні? Цілими днями вилігується у брудній, непраній постелі та ше й на радійо грає! Шкода, що до каварні не пішов. Певно, грошей нема, бо та його ляфіринда[43] собі нову сукню справила, парадує, як пані з великого дому! Знаємо, з якого дому й чим на хліб заробляєш, знаємо! Пан великий мені, а вже за п’ять разів шпирки[44] не заплатив!
Повії хихотіли. Одна з них, заслухана в танґо, гримнула до відьми з сутерин:
— Тихо, шимонова! Гавкаєте, як пес на воробця. Ой, яка гарна музика!
Сторожиха зневажливо оглянула обох, сплюнула і затраснула вікно.
Я подумав, що, коли пройдуся попри вікна, то господарі, зауваживши мене, можуть сказати, що Емілії нема. В стіні, яка виходила на Замарстинівську, вікон якраз не було. Я переліз через паркан, пригнувся, пройшов попід вікнами до дверей і тихо натиснув клямку. Двері відчинилися. Зсередини долинали голоси — обидва були жіночі. Емілин я впізнав відразу. Дитячий голос належав малюку. Я швидкими кроками перетяв сіни і застав їх в повному ошелешенні. Колєжанка саме годувала малюка кашею, Емілія сиділа за столом і гортала дитячу книжку.
— Хто ви такий? Що вам треба? — обурилася господиня.
Емілія мовчала, винувато потупивши очі. Я ввічливо усміхнувся.
— Вибачте, що так невиховано з мого боку прокрався, але я був певен, що ви скажете: її нема. А справа доволі пильна.
— Ти його знаєш? — запитала колєжанка. Емілія кивнула.
— Хто то?
— З газети.
— З газе-ети-и?..
Ні, я їй не став плести про конкурс краси.
— Еміліє, мені треба з вами переговорити. Це в ваших інтересах.
— Я знаю, — сказала вона покірно і підвелася.
— Я її нікуди не пущу! — зірвалася на ноги колєжанка, пригортаючи до грудей дитину.
— А ми нікуди й не підемо, — намагався я її заспокоїти. — Лише в садок. Ненадовго.