— Еміліє, — не вгавала подруга, — якшо шо, кричи!
Емілія з опущеною головою вийшла зі мною до саду. Я запитав:
— Чому ви втекли так зненацька?
— Хтось вчора увечері приходив до мене.
— Хто?
— Я не знаю.
— Це той, хто наказав вам зателефонувати Томашевичу вчора вранці?
Вона сполохано глянула на мене.
— Ви вже знаєте?
— Поліція знає теж. Як то було?
— Я його ніколи раніше не бачила. Мені так страшно. Він напередодні того дня, як Янусь застрелився, зателефонував мені і сказав, щоб я домовилася з Янусем зустрітися на віллі. Тобто наступного дня зранку. Говорив таким страшним голосом. Мовляв, це дуже важливо. Але щоб сама не їхала.
— Коли то було?
— По обіді. Біля третьої. Я сказала, що не збираюся це робити. Він тоді сказав, щоб я зателефонувала своїм батькам і поцікавилася, як там у них справа з парканом. І повісив слухавку. Я зателефонувала і довідалася, що якесь авто розвалило їм паркан, подушило квіти, які мама так любить. Потім він знову зателефонував і сказав, що другим разом авто переїде когось із моїх батьків.
Вона захлипала і притулилася до мене. Я обняв її і посадив біля себе на лаві.
— Що було далі?
— Ну, що далі... Він сказав, що буде мене чекати наступного дня вранці біля брами. Щоб я вийшла. Але я не вийшла.
— І що сталося?
— Нічого не сталося. Я батькам зателефонувала, щоб викликали поліцію. А в тата є знайомий постерунків[45], він до них прийшов і пильнував. Але ніхто їх більше не турбував.
— А вас?
— Ще мені телефонував хтось, я не брала слухавки. А з вікна бачила, що прогулювався вулицею такий худий довгий чоловік, неймовірно гидкий, він весь час сіпався.
— Отже, ви не підходили до телефону. А якщо б це був Томашевич?
— Ми з ним не домовлялися. То не міг бути він.
— Хто ж його викликав на віллу?
— Не знаю. Хтось інший. Можливо, Ірена. Їй найбільше розходилося, щоб його позбутися. Я ніколи не замовляла жодного вгощення. І не уявляю, яким чином я б могла його заманити на віллу.
— Ну, наприклад, сказати, що завагітніли.
Вона сіпнулася.
— Ні, я б ніколи так підло не брехала. Хоча, думаю, він би втішився, бо його жінка не могла мати дітей.
Вона затихла і перебирала пальцями поясок на спідниці.
— Що було далі?
— Я думала, що вже з тим кінець, що не буде мене ніхто турбувати. Але сьогодні з самого ранку він знову телефонує і каже, що я нечемна дівчинка. Але можу виправитися, якщо зустрінуся з ним. Я сказала, що на жодні здибанки не ходжу. За кілька хвилин він уже грюкав мені в двері. Я пригрозила, що викличу поліцію. Тоді він сказав, що знайде мене під землею. Коли він вийшов на вулицю, я визирнула у вікно, а він мовби відчув, що я дивлюся на нього, і різко підняв голову. Я ледве встигла відсахнутися. Не хотіла б його знову зустріти.
— Що будете робити? Ховатися у своєї колєжанки?
— В мене ще є трохи грошей. В Сяньки чоловік загинув на колії, жити є де. Я вмію шити. Якось обоє дамо собі раду. Як ви мене знайшли?
— Приватний детектив, який вас вистежував, повідомив мені адресу ваших батьків. А батьки сказали про колєжанку. Напровсяк попередьте їх, аби більше нікому не казали, де ви. Поки що. Поліція того збуя шукає. Як знайде, то небезпека для вас мине.
— Правда?
Вона горнулася до мене, як дитинча, шукаючи захист, а може, й опіку. Але що міг би запропонувати я такій кралі?
— Чи ви не чули про ще якесь помешкання Томашевича, окрім того, де він жив на Легіонів?
— Чула. Але не знаю, де воно.
— У Томашевича могла бути ще одна коханка?
Її обличчя злегка напружилося.
— О господи! Я з ним не щодня бачилася. Може, й була.
— Ну, ви не помічали, скажімо, на віллі сліди жіночого, не вашого, перебування?
— Помічала, то й що з того? Туди його жінка заїжджала. Звідки я могла знати, хто там ті сліди залишив.
— А які то могли бути сліди?
— Ну, помада на келиху... шпилька до волосся... жіночі пантофлі могли лежати не там, де я їх поклала... Але я ні в чому Януся не підозрювала. І не лізла в його життя.
— Ви мені сказали, що востаннє були на віллі ще минулого тижня.
— Так. А що?
— Що ви робили в п’ятницю зранку?
Вона на хвильку замислилася.
— Зранку?.. Нічого... Вдома сиділа.
— Нікуди не виїжджали?
— Кажу ж: вдома була. А що таке?
— Шимон сказав, що ви вийшли приблизно о сьомій ранку.
Емілія зашарілася.
— А то була п’ятниця? Вчора? Я думала, що п’ятниця була позавчора. Я заплуталася. Отже, нині субота... — Вона похитала головою. — Все мені перемішалося.
— То куди ви ходили в п’ятницю?
— Я... я мала поганий настрій. Вночі мені снилися жахи: від когось тікала, ховалася в лісі. Я прокинулася о шостій, нашвидкуруч поснідала і відчула, що не можу сидіти в хаті. Тому я вийшла і подалася до Єзуїтського парку. Там проблукала зо дві години. Потому пішла на Хорунщину[46] до кіна.
— В «Atlantik»?
— Так. Показували «Чарівницю з Салєм».
— А потім?
— Потім повернулася додому.
— Вчора вранці перед тим і після того, як було вбито Томашевича, до Брюхович і назад їздив «паккард», в якому сиділо четверо чоловіків і одна жінка. То були вбивці.
Емілія поглянула на мене здивовано:
— То його таки справді вбили?
— Так. І не лише його. Вбили ще хлопця, садівника.
— Фелєка? — здивувалася вона.
— Так. Ви його знали?
— Трохи знала.
Вона закрила обличчя долонями і захлипала. Я зачекав, поки заспокоїться, і запитав:
— Еміліє, а які у вас стосунки були з Тимошевичем останнім часом?
— Чому ви питаєте? Хіба я вам не все розповіла?
— Ні, не розповіли про те, що він час від часу вас уникав, а ви його вистежували.
Дівчина зблиснула наїженими очами.
— Хто вам таке наговорив?
— Яка різниця? Томашевич казав, що вам пора розійтися?
— Ні, такого не було. Ми інколи сварилися. Мабуть, я була занадто до нього прив’язана.
— Ви хотіли, щоб він одружився з вами. А він зволікав. Це вас нервувало.
— А хіба це не природне бажання жінки — заснувати сім’ю?
— Природне. Але в декого склалося враження, що ваші стосунки йдуть до завершення.
Тепер Емілія насупилася й зціпила вуста. Очі її блищали від сліз. Мені стало її шкода. Я підвівся. Вона глянула на мене сумним поглядом і запитала:
— Вже йдете?
— Так. Як гадаєте, ким могла бути та жінка в «паккарді»? Очевидно, якраз вона й звабила Томашевича на віллу.
— Не знаю, — шморгнула вона носом. — Я не жила життям Януся. Я не знаю нікого з його кола знайомих. Якби мене хтось змусив виманити його на віллу, я б обов’язково вставила забаганки, які б його насторожили.
— Наприклад?
— Ну, наприклад, замовила б ще кубинські циґари. Він би здогадався, що тут щось не так.
Я не міг не відзначити її хитрості. Але більше я не мав що розпитувати, лише попросив дозволу скористатися телефоном. Цікаво мені було, яким чином Бодьо збирається повертати гроші і чи не турбував його замовник. Але Бодя на місці не було. Секретарка повідомила, що він вже поїхав додому. Дивно. Пополудні додому? Я запитав, чи йому хто телефонував, вона підтвердила.
Він жив на Вульці[47], телефону не мав, тому винаймав бюро.
4
Ресторація «Варшава» розмістилася на площі Смольки[48], 3. Посередині зали, декорованої білим та зеленим мармуром, бив фонтан і плавали рибки. На відміну від інших кнайп, де денна і нічна публіка мінялися місцями, у «Варшаві» і вдень, і вночі товклися переважно ті самі люди, які витрачали деколи за вечір те, що за тим самим столом заробили вдень. І хоч увесь час то були таки ті самі люди, але день від ночі суттєво відрізнявся. Вдень завсідники були занурені в газети або дискутували, не покидаючи своїх столиків, творячи окремі групки, кожна з яких жила власним життям і була зайнята винятково собою. Увечері столики покривалися білими обрусами, газети згортались, дискусії уривались, а групки єднались для спільного товариського життя. І тоді люди, що сиділи ціле пополудне за сусідніми столами й не звертали уваги на сусідів, раптом помічали одне одного, починали обмінюватися усмішками і поклонами, купаючись у теплій атмосфері взаємної зичливості.