Власне я й застав звичну за дня картину — більшість столиків були зайняті зануреними в газети біржовиками, міцних напоїв ще ніхто не замовляв, лише пиво, дехто пив каву з тістечком. Панували тиша і блаженний спокій. За баром нудьгував молодик з вузенькою смужкою вусиків над губою. Моя поява не справила на нього жодного враження, навіть коли я наблизився до бару і вмостився на ослінчику.
— Слухаю пана, — промовив він лінивим голосом.
— Я хотів би побачитися з Аґнєшкою. Вона сьогодні працює?
Він здивовано глипнув на мене, поворушив безгучно губами, мовби пробуючи вимовити слово, яке ще ніколи в житті не вимовляв, і нарешті промимрив:
— М-м-м... е-е-е... а в якій справі?
Ще два тижні тому я міг би запитати в свою чергу: «А що вам до того?», але останнім часом зрозумів, що в таких випадках ввічливість все ж перемагає, хоч я й не надто з цього був задоволений.
— У приватній, — сказав я стишеним голосом.
Він ще більше здивувався і сказав:
— Аґнєшка перевдягається. Я скажу їй, що ви її шукали.
Я подякував, стримавши себе й не запитавши, з якою метою вона перевдягається, бо хотілося прикидатися її знайомим, замовив каву і сів за вільний столик. Бармен на хвильку зник, потім вийшов і знову зайняв своє місце з тією знудьгованою міною, що й при моїй появі.
Я зголоднів, але не мав часу чекати гарячу страву, тому замовив курячий росіл і дві канапки з паштетом. Щойно закінчив їсти, як за кілька хвилин з’явилася зваблива краля в довгій танцювальній сукні з блискітками. Темне волосся хвилями спадало уздовж скронь і на плечі. Аґнєшка, виявляється, зробила кар’єру — вже не кельнерка, а фордансерка[49]. Я милувався нею, поки вона підпливала до мене, тепер у ній впізнати ту саму Аґнєшку, яку знав я, було не просто. Хоча вона й тоді була привабливою, але не такою, як зараз.
Тієї ночі я плентався у звичному своєму хмільному стані через залізничний міст, повертаючись із Левандівки, з того найбільшого львівського задуп’я, де в одній зачучверілій кнайпі я просидів увесь вечір з кількома кумплями після добрячої кампи[50]. Перед тим мені зателефонував Пурцель і сказав, щоб я поміг йому в одній справі. Я не міг відмовити, бо Пурцель теж ніколи мені не відмовляв. То був мій давній знайомий, фаховий батяр, який мав повагу серед злочинної братії і залюбки приєднувався до будь-якої бійки, не питаючи, хто за кого і чому. Коли мені треба було потрапити до такої мордовні, де мене ніхто не знав, я брав його з собою і тоді мав святий спокій.
Здибанку він призначив у шинку на Левандівці. Крім нього я побачив там Прецля, Цєпу, Ґіпса і Швелєра. Усі вони були моцними хлопами. Перші двоє працювали каменярами і клали бруківку. Ґіпс і Швелєр були нерозлучні, вони навіть мали свою маленьку крамничку на Левандівці, на вивісці якої красувалося «Ґіпс і Швелєр». Обоє були муровими, тримали з нами штаму[51] і часто приєднувалися до різних акцій.
Цього разу сталася надзвичайна річ, бо Прецльову сестру Сяньку вхопили на вулиці і силоміць заволочили до борделю Казя Мархевки, поглумилися з неї та ще й побили так, що лежить тепер в лікарні.
— Нє, жиби вуна була дуже пурєдна, — казав Прецль, — але, срака-мутика, спучатку зґвалтувати, а потім писук наніц змаґлювати[52]? Та шо то є?
Вирішено було йти до борделю і влаштувати там рейвах, а за одно натовкти Казьові писок. То була доволі смілива затія, бо Казьо Мархевка був не простий собі хлоп, а мав свою банду, утримував зо три борделі і шинок, і зачепитися з ним було доволі ризиковано. Але такі трафунки, як з Прецльовою сестрою, траплялися раз по раз останнім часом. Поліція ради не давала, то залишалося взятися за те діло нам.
Я бачив, як хлопці ховали в кишені кастети, шкіряні палиці зі свинцем всередині й ножі, мені Пурцель дав рукавицю з залізними зазубреними насадками, і ми рушили, перед тим трохи закропившись.
Була зима, сніг тріщав під ногами. Бордель Казя містився в довгій, як стодола, хатині аж під лісом, куди навіть світло ліхтарів не сягало. Вже здалеку чути було п’яні крики, співи, музику, йшла забава.
— Памнітайте, — сказав Пурцель, — б’єму іну Казя і тогу, хто спаскудив Прецльуву сестру. Решта нас не цікавит. Хіба би хто сі прусив ду причастє.
На дверях стояв грубий Тоньо, який працював різником, а вечорами підробляв у Казя брамником.
— А шо то за кумпанія? — визвірився він. — Хто вас ту просив?
— Вступисі, Тоню, — промовив твердо Пурцель. — Бо...
— А бо шо? — їжився Тоньо.
— Бо дістанеш бобу. Нашу тобі то тре?
— Я? Бобу? — він розреготався. — Від вас?
Тут Пурцель зробив різкий гак лівицею і заїхав Тоньові в носа, ніс хряснув, юшка залила пику Тоня, але він обуритися не встиг, бо правиця Пурцеля вмастила його попід груди, і він зм’як, як лантух, з якого висипали пісок, а за мить уже лежав під порогом. Ми переступили через нього і увійшли всередину. Там крутилося в легкому танґу зо два десятки хлопів і дівчат, а сам Казьо сидів у кутку, закинувши ногу на ногу в чорних лискучих штиблєтах зі срібними пряжками, і курив дороге циґаро. Гіпс і Швелєр перекрили вихід і нікого не випускали, а як хтось дуже рвався на свіже повітря, то спочатку падав охляп на підлогу і витирав кров з писка. Пурцель відразу посунув до Казя, а ми з Прецлем і Цєпою робили йому дорогу, розкидаючи всіх, хто намагався нам перешкодити. Моя рукавиця показала себе якнайкраще, забарвившись юхою з двох писків.
Казьо вхопився рукою за кишеню, добуваючи пістолет, але Пурцель шпурнув кастетом і вибив йому зуба, а тоді зловив за руку. Прецль тим часом забрав пістолет, приклав його до голови Казя і запитав:
— Хто мою сестру нині змасакрував?
Казьо закашлявся, випльовуючи кров, і прохрипів:
— Ну, то вам, хлопаки, не минеться...
Він не встиг розвинути свою глибоку думку, бо Прецль його луснув по макітрі пістолетом.
— Кажи, курва, хто, бо будеш не лиш без зубів, але й без вух.
При цьому він зблиснув лезом бритви перед очима переляканого Казя.
— Його тут нема, — хрипів Казьо.
Цєпа підскочив до цьотки буфетової, вхопив її за кучеряві патли і вдарив писком об ляду з неприхованим задоволенням — аж чвакнуло.
— А ти знаєш, хто то був?
Цьотка заверещала на весь свій широкий писок, зайойкала і вибелькотіла:
— То сьліпий Льоньо!
Льоня називали сліпим, бо носив чорні окуляри, був кишеньковим злодієм і садистом. Жоден його візит до повії не закінчувався без мордобою. Але що він завше справно потім розплачувався, то всі ті його витівки залишалися «в родині». Але не цього разу.
— Де той Льоньо? — запитав Пурцель Казя.
Той хитав головою і булькотів щось невиразне. Прецль хотів його гаратнути ще раз, але Цєпа вже розбалакав цьотку, та сказала, що Льоньо зараз в глибині борделю в останній кімнаті відпочиває з їхньою курвою. Ми залишили Казя на Цєпу і метнулися туди. Застали Льоня якраз, коли він прав навідліг бідолашну дівку обома руками. Пурцель скинув його з ліжка, а Прецль почав мастити кастетом писок Льоня так, що зламав йому спочатку носа, потім вилиці й щелепи, за тим акуратно вибив усі зуби, а бритвою відчикрижив обидва вуха, загорнув їх в газету і сховав до кишені. Після цього Льоньо дуже вчасно втратив свідомість, бо Прецль мав на меті ще щось йому відрізати, хоча вже й так весь був запацьканий кров’ю, як замарстинівський різник. Дівка на ліжку стежила за тим усім не без утіхи і витирали сльози та кров з розбитого носа.