Отямився я від холодної води, яку вилили мені на голову просто з відра. Я розплющив очі й крізь сизу поволоку побачив поліцейських. Знайомий уже мені капрал Радомський наставив на мене пістолет і звелів вставати. З подивом я побачив у своїх руках важкий молоток. На ньому запеклася кров і прилипло волосся. Вбивця вклав мені його до рук і викликав поліцію. Хитро.
— А мені відразу цей жевжик видався підозрілим! — хитав головою капрал. — Як тільки де труп — там і він. Ну, рухайся. Ще належишся на причах.
Я важко звівся на ноги, випустивши молоток з рук. Капрал його дбайливо підняв, загорнувши в лляну серветку, яку стягнув з креденса. Бодя якраз виносили, фотограф складав апарат.
Я намагався пояснити, що не міг бути вбивцею, але мене ніхто не слухав. Я покірно пішов до поліційного авта й не опирався, зрозумівши, що виправдовуватися марно, якщо тебе застали зі скривавленим молотком в руках. Мені скували руки і посадили ззаду. Від водія мене відділяли ґрати.
Дорогою я думав про те, що цей прикрий трафунок суттєво зіпсує мої сьогоднішні плани. Хтозна, скільки часу доведеться провести на поліції, заки вдасться сконтактуватися з Обухом. Так воно й вийшло, бо щойно я запитав про нього, опинившись у комендатурі, мені порадили заткатися, зняли відбитки пальців і зачинили в клітці разом з якимсь злодюжкою. Побачивши мої скривавлені руки, той відразу забився в кут і стежив за мною сполоханими очима. Але в клітці був умивальник, я вимив руки, хоч і були вони все ще сковані. Минула година, мені смоктало в животі, а Обух не з’являвся.
Злодюжка не зводив з мене очей. Я задрімав. Мені снилося літо, а ще річка, верболози, і хтось мене кликав з протилежного берега. Я розплющив очі — кликав мене поліцейський, щоб я йшов на допит. Мені так не хотілося розлучатися з тим теплим і світлим сном, але я покірно підвівся і почовгав довгим нудним коридором до кабінету. Там мене довго й терпляче допитували, що я робив на Вульці, а з моїх пояснень сміялися.
— Скажи правду, — наполягав капрал. — Ти прийшов щось вкрасти. Господар тебе застав, а ти його вдарив молотком. Так було?
— Ні, не так. Що я міг вкрасти в того, хто ледве зводив кінці з кінцями? Кварцяний мій давній знайомий, ми з ним в школі вчилися.
— Брешеш. Але ми докопаємося до суті. Не таких жевжиків ловили. І не надійся на комісара. Він тут тобі нічим не зарадить. Твої відбитки є на молотку.
— Якщо я прийшов щось вкрасти, то де те, що я вкрав? І чому я опинився на землі з ґулею на потилиці?
— О, ти ще збираєшся мудрувати? Нічого, скоро зіб’ємо тобі гонор. Те, що ти нічого не встиг вкрасти, тебе не виправдовує.
— Добре, а хто ж тоді мене звалив на підлогу, аж я свідомість втратив?
— Це справді загадка. Але ми і її розгадаємо. Можливо, з господарем був ще хтось. Скажімо, його кумпель. Ти вдарив господаря, а той тебе. Ти впав. Він злякався і втік. Але ми і його знайдемо.
Мене знову зачинили в клітці, і я знову намагався куняти, відновлюючи той самий сон, але він уже не повернувся до мене. Порятунок прийшов щойно з появою Обуха. Спочатку я почув його розгніваний голос, потім вартовий відімкнув клітку і випустив мене.
— От ти можеш без самодіяльності? — картав мене. — Чому не свиснув мені?
— Та звідки ж я знав, що застану труп?
Обух забрав мене до свого кабінету, пригостив чаєм і послав поліцейського за канапками. Я йому розповів про Емілію і бідолашного Бодя, потім про Аґнєшку.
— Ну, от, ще одна персона, — зітхнув він. — Заблукали ми серед трьох сосен. А котрась із них бреше. Власне я побував в офісі Кварцяного, там все поперекидане. На щастя, секретарка вже пішла, то й не постраждала. На поліцію зателефонували сусіди, які чули гуркіт. Тоді я послав Радомського до нього додому.
— Мабуть, не повірили, що він нічого не знайшов, — сказав я. — А що чути з кримінальною справою стосовно вбитого хлопця і приватного детектива?
— Пан комендант не вважає, що вбивство хлопця і Кварцяного якимось чином пов’язане з вбивством Томашевича. Але то так, на словах, а на ділі хтось тим займається. Просто я ще не довідався хто. Напровсяк мені заборонено хвилювати пані вдову допитами. Але ти маєш вільну руку. І гадаю, тобі якраз пора її знову навідати.
— Навідаю, але завтра. Зараз заїду до мами Бодя. Маю таке чуття, що він їй залишив щось для мене.
— Шкода, не зможу тобі скласти компанію, бо такі розрухи в місті, що тут всі на вухах. Зараз помчу на Легіонів, там уже шиби б’ють. Між іншим, вдалося довідатися, кому Фелєк телефонував.
— Ірені? — спробував я вгадати.
— Ні, Емілії. Але ніхто не взяв слухавку.
— Вона сказала, що з самого ранку гуляла, потім пішла до кіна. Тому й не взяла.
6
Бодів батько поміняв конфесію на римо-католицьку і отримав державну посаду на залізниці, а згодом і помешкання неподалік австрійських триповерхових кам’яниць, побудованих уздовж Городоцької окремо для залізничників. Це були чотирикутні блоки, всередині яких містилися просторі голі подвір’я, недарма їх прозвали альказаром[55], а що помешкання там були мініатюрні, то ніхто не називав їх будинками, а лише «будиночками», мовби для ляльок.
Але Бодьовому батькові пофортунило отримати окрему хатинку, яка на відміну від сірих будиночків мала сад, де ми часто бавилися. Інколи я залишався на ніч і вслухався в какофонію прибулих потягів, гуркіт буферів і свист локомотивів, вдихаючи запах диму й вугілля. Ззаду до будиночків прилягав дуже старий Городоцький цвинтар — улюблене місце відпочинку коліярів, вони там любили, сидячи на гробівцях, цмулити пиво, читати газети, грати в карти, ба навіть романсувати. То був їхній парк, їхній ботанічний сад, місце зустрічей і прощань, де росли здичавілі дерева й кущі. Посередині цвинтаря стояв пам’ятник якомусь єпископу, що помер моровою смертю, ми вилазили на нього і стрибали на м’яку землю.
Цього разу я взяв авто, заїхав в самий кінець вулиці й поставив машину за рогом. Хата старої одним боком хилилася до землі. Кілька дрючків підпирали стіни, обкладені торішнім кукурудзяним бадиллям. За хатою буяв дикими заростями запущений город. При моєму наближенні з кущів бузини шугнула зграя горобців. Вгорі шуміли на вітрі сосни й каркали ворони. Подвір’я було заболочене, а до дверей вела стежка з темних брудних дощок.
Я зайшов на подвір’я й уважно роздивився, та нічого особливого не помітив. На ґанку я запалив і кілька хвилин постояв обличчям до вулиці. Не хотілося знову потрапити в несподіванку. Але всюди було тихо. Я викинув цигарку і постукав. Хрипкий жіночий голос послав мене до дідька. Я увійшов. В сінях було темно.
— Хто там, до холєри? Шо кому треба від мене?
— Я, пані Кварцяна, до вас. Можна?
Прочувся кашель, а тоді:
— Не можна, але заходь. Ти хто?
— Товариш вашого сина.
Знову кашель, шемрання і скрип пружин на ліжку.
— Шо тобі від мене треба?
— Хочу поговорити. Можу зайти?
— Відкрито...
Я увійшов до просторої, але неймовірно захаращеної кімнати, яка правила і за кухню, і за покій. В повітрі стояв густий запах, який складався з таких напівтонів, що й не розбереш, що там пахло. Але щось пахло таке, що мені було не до вподоби і тривожило. В кутку на ліжку з-під перини стирчала розкудлана сива голова — гострий ніс посеред густих зморщок, тонкі зціплені губи. Біля ліжка на кріслі — слоїки, скляночки, пляшечки, пуделочки з пігулками і напівпорожня пляшка горілки.
— Ви його колєґа? — спитала вона, зводячись на ліктях.
— Працюю в газеті.
— Виглядаєте на пурєдного. Але нині то не просто вгадати, хто пурєдний, а хто нє. Бо видите — на ладан дихаю. Не багато ся зостало. Але ше людина жиє, а поки жиє — поти ся дриґає. Їдні лікарства, шо мене виносять, — бодай не казати. — Помітивши мій погляд на пляшці горілки, вишкірилася: — Ге-ге, мушу си того теж дати на язик. Хочете келішок?