— Дякую, але мушу мати свіжу голову.
— А-а, де би ви зі старою бабою напилисі!
Вона знову вляглася, втупивши очі в стелю.
— Я крім того на авті.
— Ніц не вадить. Тоті, жи перед вами були, також на авті. Та й шо? Баньки си позаливали і мені півфляшки лишили.
— Хто то був?
І власне тут я зрозумів, що мене насторожило в цій кімнаті — запах цигаркового диму.
— Е, багато хочете знати.
Худа жовта рука висунулася з-під перини, взяла пляшку і притулила горлянкою до рота. Жінка зробила глибокий ковток, трохи горілки витекло їй на підборіддя і на шию, гикнула і поставила пляшку на місце.
— Я хора, видите? І хочу спати.
— Маю до вас справу.
— Зі всіма справами поцілюй мене в дупу. А може, ти чмухало[56]? Га? Такий самий, як тоті? — Вона повернула голову до мене. — Шо мовчите?
— Я вже казав, працюю в газеті.
— Шо вам до мене? Дайте ми святий спокій їден з другим. — Знову випросталася на ліжку, але очі її уважно мене оглянули. — А не називаєшся часом Марком? А ходи до мене ближче.
— Бодьо вам про мене казав?
— То ти, Марцю?
Голос її нарешті злагіднів, і з’явилися в ньому плаксиві нотки.
— Аякже. Ви мене з дитинства знаєте. Пригощали палюшками.
— То чо ти, батяре, крутиш ту куркоцьонґи[57]? Аякже, казав мені Бодьо за тебе. Казав, жи ти та єдина людина, котрій можу вірити. Також мені розказав, як тепер виглядаєш. Нарешті я тебе роздивилася. Але нагадай мені, які то були палюшки?
— З тертою бульби. Такі темні, зі шкварками.
— А йо, йо... То таки ти.
— Коли він у вас був?
— В обід. Не казав, коли прийдеш. Але я чекала. Правда, тоті папери вже фуркнули. Нема.
— Що за папери?
— А ті, які лишив ми Бодьо. Казав, як дадут добрі гроші, то жиби віддала.
— І ви віддали?
— Мені ліки треба. Віддала. Тим двом фіцлям[58].
— Як вони виглядали?
— Один такий теньґий[59] бовдур з гарбузячою головою, а другий виглядав на злодія з-під темної зірки. Певно, такими й були.
— Але ж ви казали, що Бодьо радив довіряти лише мені. Чому ви його не послухали?
— Послухала, послухала. Не бійся, не така я дурна, як виглядаю. Тоті папери були не для тебе. А для тебе він залишив записку і казав, як прийде отакий пристійний Марко, то жиби віддати йому забездурно. Чуєш? Забездурно. Так він тя поважає. Фіцлям я про то, само собою, ніц не сказала. — Вона перехилилася набік, полізла рукою під матрац і витягла пожмаканий папірчик. — Маєш. Казав, жи ти все зрозумієш. А більше ніц не казав.
Я розгорнув записку і прочитав: «Пам’ятаєш нашу гімназійну бібліотеку? А книжку, в якій ти намалював Гнипа? Вона все ще там». Я сховав її до кишені.
— Дякую.
— Нема за шо. Але скажи мені — з Бодьом все в... в порядку?
Голос її зривався.
— А чому ви питаєте?
— Бо сказав, як з ним ся шось стане, то прийдеш до мене ти.
Я отерп. В очах її заблищали сльози, викотилися й загубилися в зморшках. Вона дивилася на мене з розпачем. Вже здогадувалася, що щось таки сталося. Чи міг я її дурити?
— Маєте рацію. Бодя вже нема.
— Забили... — зітхнула вона.
— Так, забили...
— Тому ти прийшов до мене, Марцю... — По її щоках потекли сльози.
— Так, тому я прийшов до вас.
— Ну, добре. Іди з Богом. — Вона витерла обличчя краєм ковдри. — А як знайдут того... того драба, жи го забив, а я вже буду на тамтім світі, то абись прийшов до мене на могилу і вповів, як го звати. Чуєш, Марцю? Абись то зробив, а я го по смерті знайду... того... того...
Глухе ридання захлиснуло її. Я позадкував до дверей. На порозі прошепотів:
— До побачення.
Вуличка була безлюдна і непривітна. Я рушив до свого авта. Відійшовши на сотню кроків, почув здалини гуркіт мотора і відступив у кущі бузку. Авто під’їхало до Бодьової хати, спинилося. Темно-синій «паккард». З нього вийшло двоє. Вочевидь, я вчасно попрощався зі старою. Жалібно зарипіли двері. Мабуть, папери, які вони добули, нічого не варті. Зараз почнуть допитувати стару, а вона, цілком можливо, скаже про мене. Я побіг до авта і за мить зник.
7
Я під’їхав до найближчої телефонної буди і намагався зв’язатися з Обухом, але його не було, моє повідомлення, що зараз на Городоцькій відбувається грабунок, було занотовано, але зі знудьгованого голосу секретарки я зрозумів, що, коли поліцейські туди поїдуть, буде вже запізно.
Вечоріло, коли я під’їхав до Академічної гімназії. Гнипом ми називали нашого історика — високого, сухорлявого й неймовірно занудного чоловіка, про якого ми склали пісеньку: «Що за рип, що за скрип? А я глип — лізе Гнип!» Він ще носив вічні рипучі черевики, які рипіли навіть тоді, коли він сидів за столом. Я припаркувався і зайшов досередини. Навчання вже закінчилося, возний[60] дзеленькав ключами, замикаючи двері класів.
— Ви до кого? — зміряв мене настороженим поглядом.
— Чи в бібліотеці хтось ще є?
— А є, є... Ви до Марти? — похитав головою. — Кілько вас, тих залицяльників? Та вже би ся женили, а то ходите, ходите...
— Власне відважився, — усміхнувся я до нього.
— О! — втішився він. — То не тягніть, бо дівка якраз на порі.
Я прочинив двері до бібліотеки й побачив незнайому дівчину, яка називалася Марта. Була невисокого зросту і в міру грубенька. Вона повернула до мене своє рум’яне пампулясте личко і промовила:
— Бібліотека вже не чинна.
— Знаю. Але спогад дитинства не дає мені спокою.
— Ви теж тут вчилися?
— Аякже. Чи Гнип ще вчителює?
Вона зраділа:
— А ви його не забули?
— «Що за рип, що за скрип?»
— «А я глип — лізе Гнип», — її очі розпромінилися. — Вже нє. Але часом приходить.
— В тих самих черевиках?
— Він з ними зрісся. А ви прийшли поділитися спогадами?
— Хочу зазирнути в одну книжку.
— Яку саме? Я вам принесу.
— Ні-ні, я хочу сам її знайти. Вона мусить стояти на тому самому місці.
— Правда? Що то за книжка?
— «Граматика української церковнослов’янської мови».
— Спиридона Кархута? — здивувалася вона.
— Чому ви так здивувалися?
— Бо сьогодні зранку був тут один пан і хотів поглянути на ту саму книжку. Хоча скільки я тут працюю, її ще ніхто не потребував. В нас її не вивчають. І він теж забажав сам її знайти. Дуже дивно, — вона тепер з підозрою поглянула на мене.
— Вона повинна стояти ось на тому стелажі на самій горі.
— Я знаю. Але я по драбині не полізу. Я вже раз гепнулася.
— Я радо це зроблю замість вас.
Я виліз на драбину, відшукав граматику, вийняв і побачив за нею маленького записничка, накрив його долонею і непомітно опустив до кишені сорочки. Потім розгорнув підручник. Карикатура на Гнипа зникла. Хтось її видер. Але я за свої збитки заплатив — отець Спиридон відшмагав мене різкою від щирої душі за те, що я поглумився над його підручником. Я поклав книжку на місце і спустився.
— І що то мало означати? — запитала дівчина. — Що ви там шукали?
— Я колись там намалював карикатуру на Гнипа. Мені кортіло поглянути, чи вона збереглась.
— І?
— Хтось вирвав картку.
Вона з недовірою подивилася на мене і зітхнула.
— Це навіть не смішно. У мене, знаєте, є підозра, що не книжка вам була потрібна.
— А що?
— Не що, а хто. І той зранку, і ви завітали сюди лише з однією метою — подивитися на мене. Хтось вам розповів, що є тут порядна дівчина на виданні. От ви й заметушилися, бо припекло парафію отримати, а кавалєрові не дадуть. Але запам’ятайте, — вона насупила брови, — я за священика не піду і на села не поїду.