Я вдавано зітхнув.
— Дуже шкода. Вся надія була на вас.
— Та ви вже так не побивайтеся. Є в мене товаришка, то та би пішла за священика аж підскакуючи. Коли ще зайдете? Я вас познайомлю.
Я подякував, поцілував їй ручку й покинув alma mater. Заїхати в центр мені не вдалося — польські академіки[61] зорганізували антиукраїнську демонстрацію і рушили з вулиці Лозинського[62] до пам’ятника Уєйського[63], де виголосили кілька промов, а потім подалися на Ринок і Руську, дорогою трощачи шиби в будинках греко-католицької капітули, у Волоській церкві та в українських інституціях і крамницях. Я якраз минав двох перекупок, які дивувалися з погрому:
— Дивіться, Павлова, шо то так дужу шкла по улицях! Мамуньцю кухана! Дивіт — ціла Руска вулиця!
— Матку Боска, в Вулоскій церкві тиж шиби нима! Йой нагла труїста[64] з полскими кадиміками!
— Ая, а так кричє фурт[65] пулякі, жи українців нима у Львові, якби їх ни булу, ту куму би кадиміки вікна били, га?
Мені захотілося побачити дівчину зі сніданкового покою. Я залишив авто на Хорунщині і підійшов до кнайпи вчасно, бо Ярина якраз вийшла і цокотіла мені назустріч. Була дуже здивована моєю появою.
— О! Це ви? А я вже думала — не прийдете. Невже ви до мене?
— А до кого ж? Таки до вас.
Вона рішуче взяла мене попід руку, і ми пішли у бік Ринку.
— А ви мені так і не сказали, як вас звати. — Я назвався. — Гарно, — відповіла вона. — Мар... Яр... І чим ви, Марку, займаєтеся?
— Я репортер.
— Невже нічний?
— Еге ж!
— О, я вас читала. Чому ж ви не підписуєтеся своїм іменем, а лише «нічний репортер»?
— Бо інколи пишу таке, за що можу отримати по голові або майхром в плечі.
— Жах. У вас небезпечний фах. Я читала, як ви просиджували вечорами в мордовнях, вистежуючи грабіжників. Ваша жінка буде нещасна.
— А то чому?
— Ну, та як! Сидіти вечорами, а то й ночами в хаті і чекати чоловіка? А він чи прийде, чи не прийде — не знати. Бо, може, його вже зарізали або так побили, що встати не годен... Жахіття.
— Ні, ще такого не було, щоб я не міг встати, хіба що...
— Хіба що? — насторожилася вона.
Але я не мав бажання розповідати їй, як лежав п’яний у фосі.
— Хіба що мені хотілося трохи полежати, зорями помилуватися...
Вона засміялася:
— Кпите з мене? З того, що я про вас знаю, то зорями ви не маєте часу милуватися, бо доводиться давати драпака. Куди ми йдемо?
— Не знаю, — відказав я, бо й справді не знав, мені просто хотілося бути поруч із цією дівчиною і молоти язиком ні про що.
— Тоді ходімо до кіна. В «Аполльо» показують «Дракулу», я дуже люблю страхіття, але сама боюся йти. Ходімо?
Я не заперечував. Коли я востаннє був у кіно, давно забув. Фільм уже почався, квиткарка провела нас на місця, присвічуючи ліхтариком. Ярина і в кінотеатрі трималася за мене, тепер, мабуть, з остраху. Мені страшно не було, скоріше було смішно, але я її не розчаровував, а пригортав до себе. Я міг би так сидіти ще довго, але сеанс невмолимо закінчився. Після фільму я провів її на Личаківську, дякуючи Богові, що живе нижче церкви Святого Антонія, бо вирушати в ті горішні краї було завше небезпечно — можна попастися батярам чи іншим урвісам[66] і зазнати клопоту. Біля брами я пригорнув її і хотів поцілувати, але вона крутнулася і лише помахала пальчиками.
День четвертий. Неділя. 25 вересня 1938 року
1
Минаючи університет, я побачив на будівлі великий плакат «Перший день без жидів», група студентів перекривала вхід і перевіряла легітимації. Поруч крутилося кілька репортерів. Помітивши мене, замахали руками:
— Іди до нас! Зара буде сенсація.
— А то яка?
— Буде фест ґранда — жидівські студенти з нашими, — пояснив репортер «Nowego Wieku». — Ми вже бачили в декого в руках палиці й ножі.
— А де поліція? — запитав я.
— Була та й розбіглася, — буркнув Юзеф Майєн з жидівської «Chwili». — Вони ж хитрі... — кивнув на студентів. — В місті водночас відбуваються різні акції. От поліція й бігає туди й сюди. — Він взяв мене під руку і відвів набік. — Хтось їх спеціально нацьковує, розумієш? Я бачив, як передавали гроші. Крутився тут один з колишньої боївки, шептався, давав інструкції, потім зник. Бо то мусить все виглядати як чисто студентський протест. А насправді вони хочуть нас просто вигнати з краю. Чув про Уганду?
— Чому ж не чув? Але хіба то щось поважне?
— Так лише виглядає неповажно. А насправді то ціла програма. До нас в редакцію приходив фацет з Варшави і намагався заохотити писати про таку чудову перспективу, як переселення жидів до Уганди. Мовляв, є на це фінанси, і редакція теж отримає свою долю. Одне слово, то широко закроєний план. З німцями теж все погоджено. Тут і з совєтського посольства був агент, теж щось винюхував.
— Чому ви не взяли своїх фотографів? — запитав я.
— Хе! Брали! Але їм тут таки й порозбивали апарати. Можна фоткати лише їм, а нам зась.
Ми попрощались. Я рушив на Ринок. Ззаду пролунав свист — не знаю, що він означав і кому адресувався, але за мить з провулків вибігли ще студенти і приєдналися до тих, що на вході. Дорогою я не зустрів жодного поліцейського. Ринок був запруджений перекупками і покупцями. З усіх-усюд лунали заманливі пропозиції:
— До мої капусти! До мого кєлю[67]! Сьвіжа редька!
— До моїх малинових! Самі малинові! Помараньчі, як диня! Три за одного золотого! Бери, пан, штири — най сі страчу!
— Сік — свіжий сік просто з відерка! Чиста шклянка — вчорай мита!
— Та шо, пані, нюха? Виділисте ю? З нюханєм сі пха! Капелюшова! Шо, пані, кєлю не виділа? Жиби я зараз пані мітлою не понюхала!
— Востатні шляґєри просто з моди: «Танґо мільонґа», «Шо пані має під сукенков?», «Чому мене ти зрадила?» за одного золотого.
— Маслянка! Гуслянка! Прецлі[68] на яях!
Поміж рядами прилавків сновигали верткі хлопчаки, які торгували контрабандою. Я купив у них німецькі папіроси і почвалав на Баторія[69] до Головної комендатури поліції, що містилася в новому будинку з червоної цегли, оточеного клумбами. Всередині висів добре знайомий запах їдкого цигаркового диму. В кабінеті Обуха панував педантичний порядок, бюрко не було завалене паперами, як у мене, папки складені в рівні стоси. Я простягнув йому записник. За вікном поліційного будинку задріботів дощ, щойно вибило дев’яту ранку. В сусідній кімнаті секретарка клацала на машинці.
Обух розгорнув записник і намагався зрозуміти, що криється за загадковими цифрами й літерами, які мусили правити за прізвища тих, кого шантажував Томашевич. Всього там було чотири пари літер.
— І що нам з того записника? — зітхнув він. — Де певність, що ініціали відповідають імені й прізвищу, а не навпаки?
— Однак його комусь дуже хотілося добути.
— Вони, мабуть, знали, як це читати... Стривай. Тут всього чотири персонажі. Акціонерів було п’ять. П’ятий — Томашевич. Отже...
— Можна сподіватися, що тут саме вони? В тебе ж є список трьох покійників.
Обух витяг з шухляди папку і поклав на стіл список покійних акціонерів.
— Та-ак, що ми тут маємо? Вітольд Поґоржельський... Шукаємо WP. Є? Нема. А PW? Теж нема. А Роман Корда? Нема ні RK, ні KR. Ян Фурса... нічого й близько схожого.
Він важко зітхнув і закурив. Я втупився в записник, намагаючись розгадати, що ж там саме занотовано. Біля цифр стояли дати.
— Знаєш що? Треба звірити дати їхньої смерті з датами виплат. Вони ж по смерті не могли платити. Може, таким чином зрозуміємо, про кого йшлося. Якщо виплати уривалися після дати смерті — це і є наш акціонер.