— Ого, який бистрий! Тільки не розслабляйся, а шуруй на віллу. Покажи світлину ще й господині і заодно спробуй довідатися, хто ще був акціонером Товариства.
— Вже йдете? — з тривогою запитала Емілія.
— Я ж казав, що мотаюся цілими днями. Але ви тут у безпеці. Тільки нікому не телефонуйте. В спіжарні[71] є пляцок з яблуками, гербата на полиці, цукор, мед поруч.
— Ви ще й печете?
— Коли маю натхнення.
— Ви скарб.
— Я знаю.
Вона дивилася на мене зачудованими очима, і якби я сказав: виходь за мене заміж, вона кинулася б мені на шию і вкрила поцілунками. А може, то мені лише здалося. Мені багато чого здається такого, що ніколи не відбувається насправді.
3
Дорогою до Брюхович я припаркував авто неподалік Джерельної, на яку краще не заїжджати — така вона вибоїста, а скоцюрблені ліхтарі й риштаки[72], забиті листям і лушпайками, пам’ятали ще Франца-Йосифа. Неймовірна суміш запахів клубочилася тут, щокрок міняючи свої відтінки, в яких домінували то запахи пральні, то горохової зупи, то згорілого вугля. З вікон визирали розпатлані голови, а в повітрі окрім запахів ще витав галас, який час від часу протинав чийсь різкий розпачливий крик або прокльон: «Римунда! Докторська шикса! Свинська трахома! Бодай-бись спала нинька на цьвоках!» На Джерельній і прилеглій до неї Шпитальній, а також на вузьких і тісних вуличках неподалік — Цеховій, Бриґідській[73], Бика[74] і Під Дубом — курсували від самого ранку до пізньої ночі найупослідженіші повії Львова, яких в народі прозвали «шурхотами», або ж «човганками», бо вони вже не ходили, а човгали. Брудні, обдерті, з пропитими фізіономіями, часто босі, вони вже не надавалися для послуг у кращих дільницях, улітку чекали свого щастя у парку на Високому Замку, на Стрийській дорозі, у чагарях Личаківського парку та в інших подібних місцинах, де кущі і покинуті будівлі слугували їм за прихисток, а восени і взимку таборували тут, де можна було випити і зігрітися. Клієнтами їхніми бувало міське шумовиння, робітники й вояки, але хіба добряче підпилі.
Я йшов попри цих чудиськ, які втратили людську подобу, виставивши свої голі кістляві й синюшні коліна в той час, як інші перевалювалися з боку на бік через потворне ожиріння; їхні обшарпані сукні й облізлі кожушки були вщерть обвішані розмаїтими блискітками і пацьорками, з ший звисали фальшиві коралі й намиста, у скуйовдженому волоссі виднілися зів’ялі квіти осені, якими й вони тепер стали, а з їхніх вуст зривалися хтиві малозрозумілі слова, що скидалися на булькотіння.
Я проминув кілька яток і буд, в яких буяло жваве торгове життя, фризієрню[75] Юзя Міґля, в якій ніхто нікого не стриг і не голив, іно грали в очко, фербля або ж ворожили картами таро, проминув товсту й невмирущу Сару Цукеркандель, що, розсівшись на триніжку, в’язала рукавиці на дротиках перед своєю ж таки крамницею «Галянтерія і косметика», і спустився в шинок «Під соловейками», куди порядний добродій боїться зазирати з остраху, що відразу кинуться на нього різуни і, приклавши револьвер до скроні, крикнуть: «гроші або життя», а уява малювала страшних брудних бандитів, заплямлених кров’ю. Насправді серед грабіжників багато таких, що своєю зовнішністю можуть сміливо конкурувати із заможно вбраними панами, ба навіть чимало серед них франтів, особливо «альфонсів», чий вигляд вигідно вирізняється від злодіїв та грабіжників. Ними завше піклується Манька чи Франка, щоб вони мали чисту білизну, напрасовані штани, накрохмалені сорочки і напуцовані мешти. Звісно, та публіка, яка збирається в таких мордовнях, на кожного прибульця дивиться з-під лоба, але агресії не виявляє, якщо той не буде продавати витрішки, а поводитиметься спокійно і не надто помітно вдаватиметься до фізіономічних студій, бо таке гостре приглядання завсідникам не до вподоби: якщо ти хочеш мати святий спокій, то й вони хочуть того самого, кожен сам собі пан, такий тут звичай. Все це добродії, порядно вбрані, зі схованими ножами і відмикачками, які завше напоготові захищати свій приватний простір.
З самого раннього ранку і до одинадцятої тут найбільший рух, панують галас і крик, бо вступає в свої обов’язки «ґєлда» — біржа. Тоді сюди приносять крадене і награбоване, щоб якомога вигідніше продати, також з’являється зграя єврейських скупників краденого, і розпочинаються торги. Об одинадцятій все завершується, і братія відпочиває.
Коли я спустився до шинку, у кутку скрипів грамофон, а в заглибині під лямпою завзято грали в «наше—ваше», в «ein und zwanzig»[76] і «моя цьоця — твоя цьоця». Кілька повій при шинквасі цмулили пиво і кидали на мене зацікавлені погляди, підкотитися до мене із заманливими пропозиціями не квапилися, бо, вочевидь, за ніч добряче нагарувалися.
Але не вони були тими соловейками, на честь яких названо шинок, а квартет жінок невизначеного віку зі спухлими обличчями, щедро напацьканими білилами і рум’янами, які грали на скрипках і трубах з якоюсь розпачливою нестямністю. Час від часу одна з них невпевнено підводилася і під несамовитий акомпанемент співала, а точніше вила пропитим до хрипоти голосом сороміцькі куплети. Це виття, наче виття вовка, лунало з такою пронизливою силою, що чути його було й на вулиці, а мешканці сусідніх кам’яниць починали лаятися і клясти.
Приміщення, поза окремими освітленими місцями, було густо задимлене, роздивитися обличчя було непросто, але я потребував Пурцеля. Через димову завісу мені довелося порушити той неписаний припис поведінки в таких закладах і пройтися поміж столиками, зазираючи в писки. На щастя, Пурцель сам озвався:
— Марцю, курди фляки! А ти чо сюди припхавсі? Мене шукаїш? Хляпай тутка. Наллю ти цьмаґи. З Бачевского! Нє, жиби якої баюри.
Я сів біля нього, пригубив для ввічливості келишок і запитав:
— Знаєш таку пару — білоголовий червонопикий бурмило і глистоподібний фіцик, що весь час перебирає ногами, гейби цюняти хоче?
— Та чо не знаю? Бувают тутка. А нашо вуни тубі?
— Мене цікавить, на кого вони працюють.
— О, на якогось великого пуриця. З добрими швайнерами[77]. Але хто він — я не знаю.
— А на Тимошевича вони не працювали?
— На кого? На того, жи ся застрелив? Нє-е. Де би той з такими си зачинав. Нє-е... то хтось з тої бранжі, шо мают підпільний газард, кукаїн... Але вуни, знаїш, багату про себе не пашталакают. І малу з ким ту входєт в балак. Ану я запитаю... Броцак! — гукнув до білявого фацета з картопляним носом. — Ходь тутка, дам ті цьмаґи.
— А йо! — втішився той і миттю підсів до нас. — А то хто? — кивнув на мене.
— То є фест кулєґа, жиби ти, курди молі, знав. На, випий, і повідж ми за тих двох, жи ту часом приходєт. Той такий теньґий і білий з руками, як молути, а другий — гейби всцєвси.
— Жи такво педалами[78] перебирає? — Броцак захвицав своїми короткими ногами.
— Йо.
— Чо не знаю? Дизьо і Геба. Але то скурві сини. З такими ліпше ся не знати. Коли то... місяць тому зчепилисі вуни з хлупами з кулєї... Ну, і тамо на убулоні зійшлисі. Кулійовці думали, жи то буде пурєдна ґранда[79] — поб’ют си троха писки та й потім залєют ґаров[80]. А ті майхри пувитігали і зара чирк-чирк та й пурізали їх. Нє, то недобрі людиска.
— А не знаєш, хто їх тримає під парасольков[81]?
— Німец.
— Ади-во! Німец?
— Йо. Німец. За Австрії був при войску, дурубивсі, путому заснував якесь тувариство.
— Шинкарів? — встряв я.
— Може, й шинкарів... А пу війні має ружні темні справи.
— Наприклад?
— Підпільне казино, підпільну гуральню. Гоне шпірітус, аж гай гуде.
— А де те казино?
— На Збоїськах.
— Ви там бували?
— Ми? — засміявся він. — Та де! Там таких, як ми, за кільометр не пустять. Там іно для хлупів з грубую форсую. Але Дизьо і Геба — то дітиска проти ше удногу, шо на негу працює. Кажут на негу Дохтір. Уто є, впувім вам, страхоття. Той вміє так чулувіка закатрупити, жи й сліду нема. Ади, впувідав ми пукійний Фербль, жи бачив, як той Дохтір запхав во таку-во тонюську, як вулусина, шприху їднему під воку. Таки ту — в мурдовні. А той іно квікнув і загнувсі, як жидівський прецель.