Ми з Пурцелем перезирнулися.
— Ну, ти видиш? — запитав Пурцель. — Не дурну я з ними нігди випити не хтів. Нє-е, з такими треба ся тримати востру.
Я попрощався з хлопцями і вийшов на вулицю. Не відійшов і кількох метрів до авта, як мені переступили дорогу ті самі, про кого була мова, — Дизьо зі своєю червоною пикою і глистоподібний Геба з мавзером під пахвою. Я вдав підпилого і неймовірно втішеного:
— Дизю! Геба! Ся маєте?
Їх це на мить ошелешило, але вони швидко отямилися, а грубий Дизьо взяв мене за комір і запитав:
— А шо? Де ти ту ціпку[82] ховаєш?
— Яку ціпку? — не второпав я, хоча смутно здогадувався, що він має на оці Емілію.
— Тобі справді тре нагадати яку, чи сам ся здогадаєш?
Його грізний голос не віщував нічого доброго.
— Емілію?
— Йо, Емілію. Де ти її подів?
— На дідька вона мені? А вам навіщо? Вона така перестрашена, що нікому ніц не розповість.
— Нам теж вона до одного місця. Але її шеф хоче видіти. Цікавит його помешкання Тимошевича. Не вілла, і не те, де він жив, бо було ше їдно.
— А там що?
— А там, може, і шось. Але то вже не твоя справа. Знаєш, де воно?
— Ніколи я про нього не чув. Ані Емілія не згадувала, ані Ірена. Бо інакше я б давно вже там побував.
— Ірена могла й не знати. Тимошевич з нею вже не жив. А от тота ціпка з файними цицьками може багато чого вповісти. То як?
— Що як? Я більше з нею не бачився. Сторож сказав, що кудись виїхала.
— Ага, виїхала до кулєжанки. Але потім і від неї чкурнула. Бо дурний Гебусь її настрашив.
— Чого відразу я? — обурився Геба.
— Бо ти дурний смердюх. Почав її страшити серед ночі. Не треба було тебе самого пускати.
— Не кажи мені смердюх, — скреготнув зубами Геба.
— Стули варґи, смердюху.
— Навіщо ви в Тимошевича стріляли, якщо він вже помер? — втрутився я в їхню сварку.
— А-а, то ти знаєш? — здивувався Дизьо. — Ти чуєш, Геба? Пан рипортер шось знают! Тіко спробуй напиши, то ми тобі раз-два голову скрутимо. — В його руці зблиснув ножик. — Видиш? Зараз ти поїдеш з нами.
— Куди?
— Побачиш. Там я тобі всьо вповім, як то було.
В цей момент з кнайпи вивалилася компанія на чолі з Пурцелем.
— Марцю, а шо то вуни тебе убступили? Га? Шукаєте, хлопці, ґудза?
Батяри стали наближатися півколом, а в їхніх руках теж зблиснули ножі. Дизьо і Геба оцінили, що компанія з десятка здорових хлопів їм не по зубах, і без слів позадкували.
— Ще ся здибаємо, — прошипів Дизьо.
За кілька хвилин я вже під’їжджав до Брюхович.
4
Двері відчинила сама господиня. Була в тому самому шляфроку[83], але не така твереза, як минулого разу. В руці в неї був келих з вином.
— О-о, хто до нас завітав! Яка радість! Не вірю своїм очам.
— Я тішуся, що й ви тішитеся моїй візиті, — сказав я, вклонившись і цілуючи її ручку.
Вона повела мене до вітальні й сіла на канапі, підгорнувши ноги під себе, при цьому оголилися її круглі рожеві коліна без панчіх. Я сів у фотель.
— Нап’єтеся? — На столику стояла пляшка шампана і лежала велика коробка цукерок. Я налив собі й випив. Вона не зводила з мене очей. — Що вас до мене привело?
— Ось це, — я простягнув світлину. — Хто це?
— Хіба відразу не видно, що збуй?
— Знаєте його?
— Бачила інколи. Точніше на усіх трьох похоронах.
— А на похороні Томашевича він був?
— Там багато хто був. Я не зауважила. Оно — гляньте там на стелажі альбом. — Я підвівся і подав їй. — Тут є фото членів Товариства. Ходіть сюди, сідайте.
Я сів біля неї, п’яніючи від її парфумів, від невловимої енергії і настрою, які вона випромінювала, і милувався її пальчиками, котрі розгорнули альбом. На колективних знимках були зображені члени Товариства, вбрані в святочні чорні костюми й камізельки з дзиґарками на животі, з неодмінними капелюхами і вусиками. Серед них було й фото незнайомця.
— Отже він був членом Товариства? А світлин акціонерів у вас нема?
— Ні, вони ніколи вкупі не знимкувалися.
— Зостався лише один акціонер, який перейняв у власність кам’яниці і кнайпи. Хто він?
Вона знизала плечима.
— Звідки мені знати? Янек мене не посвячував у свої справи.
— А підозри висловлював щодо акціонерів, які загинули за дивних випадків?
— Що ж там такого дивного було? Просто трагічні трафунки.
— Трагічні, але в короткий час. Протягом півроку. Скидається на те, що їх убили, як і вашого чоловіка. Залишається далі загадкою, хто заманив вашого чоловіка на віллу і кого він чекав з шампаном.
Вона усміхнулася:
— Думаєте, це я? Бо п’ю шампан? Важко натрапити на жінку, яка його не любить.
— Емілія, наприклад.
— Село.
— Зранку Томашевич мав дві телефонічні розмови з жінками. Одна з них з Аґнєшкою. Хто була друга жінка, невідомо.
Вона різко повернула голову до мене й уважно подивилася, а в кутиках її вуст заграла іронічна посмішка. Вона відклала альбом і далі не зводила з мене погляду, мовби гіпнотизуючи, як кролика або жабку, і я піддався гіпнозу, я нахилився до неї, пригорнув до себе і відчув увесь запал її тіла, смак її гарячих вуст і тремт язика, я відчув, як наші зуби цокнулися, наче келихи, а потім її язик залоскотав моє піднебіння. Рука її розщіпнула мені сорочку і гладила груди. Що ж — ми обоє цього хотіли. Я стягнув з неї халат, і моя долоня стиснула її повні пружні перса. Вона відхилилася на мить, щось натиснула, і спинка канапи лягла, потім скинула халат, і я побачив її досконале алебастрове тіло. Я не міг і не хотів себе стримувати і не думав, що скаже про це Обух, я піддався хвилі пристрасті і аж паленів від невтримного бажання. Я відчув, як її гострі нігтики вп’ялися в мою спину і мандрували аж до сідниці, потім поверталися нагору і знову повторювали свій шлях. Все завершилося дуже швидко, щоб за якийсь час повторитися уже в повільнішому темпі, без поспіху, без гарячки, але все ж з тими самим гострими нігтиками, від яких моя спина вже пашіла.
І щойно потому я опам’ятався і замислився, чого властиво сюди завітав. Все, що я довідався, це те, що той таємничий чоловік належав до членів Товариства, але хто з акціонерів зостався живим, так і невідомо. Вона або справді не знає, або чомусь приховує.
Я почав збиратися.
— І куди б це я так квапилася? — запитала вона, ласо потягуючись.
— На жаль, ще маю справи. Я чесно не планував цих розкішних хвилин.
— Ні? А мені здалося, що ти першого ж вечора їв мене очима, — вона засміялася, накинула халат і налила шампанське. — Випиймо.
Я повернувся на канапу, взяв келих з її рук, надпив і промовив:
— Детектив, якого ти найняла, вбитий. Але він встиг знайти записника.
— Що-о?! — вона ледь не підскочила від несподіванки. — Де?
— Та в його кабінеті. Ви його обшукали, але недбало, бо він засунув його в шкарпетку. Мусиш тепер свого шофера копнути в дупу.
Вона була не на жарт ошелешена, руки в неї тремтіли, вона хильцем випила келих і налила ще.
— Отже, ти знала про записник.
Вона мовчала і лише скоса люто на мене зиркала. Скидалася на розгнівану пантеру.
— І в кого тепер цей записник? — видушила вона з себе.
— В поліції.
— То цей ідіот його сам заніс туди?
— Ні. Він сховав його в своєї матері. А від неї він потрапив до поліції.
Я не хотів признаватися, що саме я й добув того записника.