— Ти його бачив? Що там?
— Ініціали тих, кого шантажував Томашевич і цифри. Всього чотири ініціали. Ми думаємо, що це акціонери. Але ініціали не збігаються.
Мені здалося, що вона полегшено зітхнула.
— Я ніколи не бачила того записника, але підозрювала, що він десь повинен бути, бо Ян був надто педантичним, щоб тримати все в голові. Ми перешукали геть усе. Де ж він був?
— У ніжці письмового стола.
— Чорт! Здається, ми той стіл простукали до міліметра.
— Навіщо ти його шукала? Хотіла перейняти діло?
— Ще чого! Не займаюся я брудними справами.
Вона закурила, а пальчики її знову тремтіли.
Я встав. Вона мене не зупиняла. Я поїхав додому.
5
Я почувався не дуже добре після пригоди з Іреною, мені видавалося це непорядно в стосунку до Ярини, і хоч я не збирався признаватися їй у своєму гріху, але захотілося її побачити. Застав її саму, в кнайпі не було нікого, а за півгодини вона повинна була її зачиняти.
— Сервус! — привітався я, але побачив насуплені губки.
— Чого бажаєте? — запитала вона сухо, ховаючи свій погляд за примруженими повіками.
— Тебе бажаю, — промовив я. — Щось сталося?
Вона помовчала, мовби збираючись із духом, врешті випалила:
— Сталося. Я, пане Марку, не на таких кавалєрів чекаю. То вже вибачайте. Не цікавлять мене райські птахи[84].
— Не розумію, хто тут райський птах? Невже я?
— Ну, не я ж.
— А можна якось детальніше пояснити?
— Можна. Заходили до мене ваші кумплі. Питали про якусь Емілію, яку ви ховаєте. Питали, чи ви мене до себе ще не водили? А як я сказала, що нє, вони почали сміятися і казати, що не бійся, скоро заведе і... — в неї на очах з’явилися сльози, але не договорила.
— То не мої кумплі, — сказав я. — То погані люди.
— А що то за Емілія?
— Одна дівчина, яку вони шукають.
— А ви її сховали?
— Сховав. Що тут поганого? Я з нею ніц не маю. Просто знайома.
— Вони так не думають. І крім того вони поводилися, як свині... один мене хотів схопити за... за... — вона приклала руку до грудей. — Я викрутилася. І добре, що пан Мусялович втрутився. Нє, пане Марку, я більше не хочу таких трафунків. Ліпше я за священика заміж вийду.
— О! — осяяло мене. — Чи у вас часом нема подруги Марти, яка в бібліотеці працює?
— Ага! — спаленіла Ярина. — То ви вже й до неї клинці підбивали! Я так і знала! До побачення. Більше мене не турбуйте.
І я, похнюпившись, вийшов. Ні, не для мене порядні дівчата.
— Нині, чуєте, було диво дивне, — заторохтів шимон, відчиняючи мені браму. — Вийшла від нас така сьлічна панна, пройшла попри мене і ані пари з вуст. А я сторопів, бо не можу си пригадати, коли її пускав. Як то так, жи не заходила, а вийшла?
— З каштановим волоссям? — запитав я тремтячим голосом.
— Так. Була порядно вбрана. Нє жиби яка ляфіринда.
— Мала щось при собі?
— Нє, ніц. Іно хіба таку дамську торбинку під пахвою.
— Коли то було?
— Години дві тому. Ви її знаєте?
— Нє. Просто схожа на одну знайому.
— Але як то можливе, прошу пана? Як то можливе, що я її не впускав, а вона звідси вийшла?
Я розвів руками і хотів було йти нагору, та він мене спинив.
— Зачекайте. Ту для вас записка.
— Від кого?
— Якийсь чоловік передав.
Я розгорнув папірець і прочитав: «Чекаю на вас в «Cafe De la Paix». У ваших інтересах». Підписано ініціалами Л. К. Я знизав плечима, подякував і чимдуж погнав до себе. Емілії не було. Залишилися тільки її речі. На столі застав записку: «Вибачте, я мусила вийти. То дуже для мене важливо. Скоро повернуся. Не гнівайтеся. Придумайте, що скажете шимону. Ваша Емілія».
— Ідіотка! — вибухнув я і поліз шукати пляшку.
Десь у моїх закамарках ще залишилося півпляшки вина. Знайшов і вихилив, закурив і подумав, що це не той стан, який мав би я мати цього дня.
Озвався телефон.
— Розгадав загадку! — повідомив Обух. — Всі ініціали зміщені на два пункти. Але згідно не класичної латинської абетки, а сучасної. Отже, Вітольд Поґоржельський — YR, Роман Корда —TM, Ян Фурса — LH. Але хто такий NM? Це хтось, чиї ініціали починаються на L і K. Ну? Що ти на це?
— Емілія пропала, — буркнув я.
— Як пропала?
— Засранка кудись повіялася.
— Халепа. Але, може, ще вернеться.
— Та мусить, бо речі залишила.
Я розповів про свою розмову з Конарським.
— Цікаво... — замислився він. — Про серцевий напад я довідався вчора, повідомили мені добрі люди. Але документи, за якими полює німецька розвідка... Це щось нове.
Ми попрощалися, я спустився на діл і сказав шимону, що як з’явиться та загадкова панна, то щоб ішла в «Cafe De la Paix».
— О, то ви її знаєте? — підморгнув мені, радіючи, мабуть, в душі, що бачився не з привидом.
— Не певен. Але, можливо, вона шукала мене.
Він розуміюче покивав головою. Я поклав йому в руку десять грошів.
— Я сплю чутливо, — сказав довірливо. — Сміливо пукайте в шибу.
У «De la Paix», як завше надвечір, роїлося від темних типів, які вирішували проблеми, укладали угоди і накреслювали плани, хоча було й чимало гравців у бриджа, звісно ж, на папіроски. Кельнери снували з неймовірною швидкістю, спритно ухиляючись від, здавалося б, неминучих зіткнень. Я підійшов до бару і тільки-но намірився замовити пляшку к’янті, коли до мене підійшов фацет[85], з яким би я не хотів зустрітися десь на самоті, і прохрипів:
— Шеф хоче з тобою балак тримати.
— Чий шеф? — здивувався я.
Він знітився і кивнув у кут, де за столом розсівся літній черевань у вовняному костюмі сталевої барви, в світлій сорочці з краваткою і темно-червоною хустинкою в нагрудній кишеньці.
— Твій шеф? — перепитав я. Він кивнув. — То так і кажи: «мій шеф».
— Ну, мій.
— Скажи своєму шефові, що він мені не шеф. Я сам собі шеф. Зрозумів?
— Та ти знаєш, на кого попер? — скипів він раптом. — Ану фалюй туди, бо зараз за обшивку потягну!
Звісно, десь у затишному місці він би це зробити міг, але ж не тут. Я почувався цілком безпечно і лише підсміювався, любуючись його безпорадністю і тим, як його рука нервово сіпається в кишені, то стискаючи, то розтискаючи пальці на руків’ї ножа. Не знаю, чим би це скінчилося, якби не підійшов до нас кельнер і ввічливо не проказав:
— Прошу пана нічного репортера підійти до он того столика. З вами хочуть поговорити, якщо ваша ласка. Пан Леон просили.
— Ну, то єнша пара ґальош, нє? — підморгнув я до фацета і рушив до «шефа».
Черевань простягнув мені руку, нанизану перснями, як рожен м’ясом, і сказав:
— Леон Калленбах. А тебе я знаю.
Я стиснув ці куці ковбаски пальчиків і сів у плетене крісло. На столі було кілька тарелів з закусками.
— Що п’єш? — запитав він.
— Почав з вина, то й скінчу вином. То ви записку передали?
Він кивнув, гукнув кельнера і замовив мадеру. Потім вставив папіросу в довгий чорний мундштук, неквапно запалив і затягнувся. Кельнер приніс вино й налив мені до келиха. Я перехилив його одним махом і налив собі ще.
Черевань усміхнувся.
— Був тяжкий день, що?
— Я вже забув, коли був легкий день.
— Так щоб не тягнути козу за хвоста, скажу, хто я. Я тесть Томашевича, батько Ірени. Капуєш[86]?
— Приємно мені запізнатися.
— Я, властиво, хотів з тобою здибатися не в таких обставинах, але трошки почало пригорати. Знаєш, Томашевич був скурвим сином, добряче труїв життя моїй доньці. Але не в тім справа. За ним ні я, ні моя донька жалувати не збираємося.
«Леон Калленбах?» — замислився я. Якщо NM в записнику означає LK, то, може, це він?