— І ви тоді вирішуєте з ним побалакати? А для цього посилаєте когось, аби змусив Емілію зателефонувати Томашевичу. А перед тим організовуєте мені всі умови для написання скандальної статті. Отже, це ви на тих світлинах з борделю.
На його обличчі засвітилася цілком дружелюбна усмішка.
— Так, то я, — кивнув він.
— Але Емілія не зателефонувала. Тоді хто?
Він вдав неабияке здивування:
— А чо ти вирішив, що вона не зателефонувала? Бо вона так сказала?
— Ні, бо якби послухала і зателефонувала, то була б замішана у вбивство. Була б з вами одна команда. Навіщо б її було убивати?
— Маєш рацію, — погодився він. — Ми знайшли таку, що зателефонувала.
— Аґнєшку?
— Може, й Аґнєшку. А може, й Ірену. — Він виразно дрочився зі мною.
— Отже, в двері задзвонила дама, яку ви привезли з собою.
— О! — пожвавився він. — Звідки відомо, що ми її привезли?
— Ну, ми теж дещо розкопали. Ви її привезли і відвезли. Вас бачили на «паккарді». Чотирьох чоловіків і одну жінку. Це вона зателефонувала, потім натиснула ґудзик на дверях, а за нею ввірвалися ви.
— Е, що там завивати в старі майталеси, — махнув він рукою. — Власне, так і було. Але потім відбулася виховна бесіда. Ми намагалися довідатися, що за цим усім стоїть. Кому треба було вбивати акціонерів. Але Тишкевич викручувався, як вугор на пательні. Я ж бо тоді ще нічогісінько не знав про те, що він шантажує військових. А він навідріз заперечував, що взагалі кого-небудь шантажує. Поки з ним балакали мої хлопці, я нишпорив по його кабінету. І в стелажі за книжками знайшов конверт, в якому були деякі цікаві копії документів, з яких ставало зрозуміло, що його жертвами були люди з Варшави. Ці документи становлять велику вагу і можуть зацікавити багато кого.
— Наприклад кого?
— Наприклад Рейх.
— Навіщо їм це?
— На випадок війни, щоб взяти за дупу певного пана генерала, на якого є папочка про його співпрацю з большевиками в 1920 році. Але то були тільки копії штирох сторінок. Тут він вже признався, що таки шантажував дуже поважних осіб. Ми намагалися з нього вибити, де оригінали. Він визнав, що це документи, які він поцупив зі штабу, але вони пропали. Казав, що не клав цих копій у конверт і не ховав за книжками. Божився на чім світ і клявся, що не знає, де оригінали. Мовляв, тримав їх на віллі у підвалі, а потім вони пропали. Я спустився у підвал і справді знайшов, там, де він мені казав, криївку під підлогою — властиво під однією дощиною. Вона легко виймалася, і там заввиграшки можна було сховати папку. Але там вже нічого не було. Його аж сльози заливали, і я вже майже повірив, але... мої хлопці, коли входять у смак, можуть себе не контролювати. І хоч я наказував поводитися з ним делікатно, а вони таки переборщили.
— Цікаво! Вони його допитували, хоча на ньому не виявлено жодних слідів тортур.
— Це так. Але які сліди можуть залишитися, наприклад, на яйцях, коли їх делікатно стискати. Попробуйте колись на собі, — він засміявся. — Біль жахливий, а слідів жодних. Крім того є в мене доктор... Е-е, та я мушу вас познайомити! Докторе! А зайдіть на хвильку.
Двері з сусіднього покою прочинилися, і я побачив того незнайомця, який видавав себе поборником робітничої справедливості, а потім «врятував» від Дизя і Геби. Ліва рука його була схована в кишені, великий палець назовні. При кожному його кроці лунало тихе, але неприємне хрупання.
— Е, та, бачу, ви знайомі, — грав далі вар’ята грубас. — Так от. Доктор знає такі цятки на тілі людини, що досить ввести тонюсіньку, як волосина, голку в таку цятку, і не те що людина — слон завиє від болю. Правда, докторе?
— Так, шефе. Хочете, щоб я продемонстрував?
— Ні-ні, ми тут чисто по-приятельськи. Можете йти.
І знову те хрупання. Що воно мені нагадувало?
Тим часом дуже поволі кубики почали складатися.
— Тільки ж Томашевич помер не від стискання яєць, — промовив я.
— Нє. Доктор у нас ще й дантист. Він акуратно розпломбовує зуб, вставляє в дірочку довгу сталеву шприху, і це вже апофеоз, це вершина болю. Тоді вступають фанфари, запалюється яскраве світло, актори виходять на авансцену і кланяються! Власне, під час такої процедури у Томашевича зупинилося серце. Хто ж знав, що воно в нього було хворе? Ну, тоді вони й вистрілили йому до писка.
— Для чого було стріляти, якщо він уже був і так мертвий?
— От це мене теж вкурвило. Бо так сталося, що я на той момент нишпорив у підвалі. Чую — постріл! Я нагору, а вже по всьому. Вони це тлумачили тим, що від самого початку ми ж планували інсценізацію самогубства, от вони й довели цю сцену до логічного фіналу. Враховуючи їхні розумові здібності, я не дивувався.
— Ви все дуже хитро підлаштували. Спочатку ваш доктор вручає мені знимки з борделю, де фігуруєте ви, потім спрямовує до Станиславова, а коли я написав статтю, ваші збуї вдають, що хочуть ту статтю забрати, аби викликати в мене ще більший газард. Тим часом доктор мене рятує. А цікаво, що було б, якби ваші люди таки справжню статтю забрали, а не фальшиву?
— Ну, ми ж знали, що ти хитрий жук. Але якби так ся стало, як кажеш, то доктор догнав би й відібрав. Ми все обдумали.
— А потім вони вдавали, що вартують мене. От тільки не розумію, чому ви вбили Емілію?
— Ти знаєш... Нехотячи. Могла б собі жити. Чому ні? Була така перестрашена, що ледве чи видала б мене поліції. Але не хотіла виконати ще одного мого доручення.
— Якого?
— А то вже не твоя справа.
— А скажіть... Ота жінка, що була з вами... Вона увесь час була при тих тортурах?
Він засміявся вдоволено.
— А як ти собі гадаєш? Що ми її делікатно вигнали на двір? Нє, вона сиділа собі на канапі, цмулила шампан і трощила цукерки. То для неї було кіно.
— І видула цілу пляшку?
— Була в стресі. А ніхто з нас тої люри не пив. Ми си махнули коньяку, а порожню пляшку дбайливо прихопили з собою.
— Цікава особа та кобітка, нє? — запитав я з іронією. — Щоб отак собі, попиваючи шампан, дивитися, як мордують її коханця? А може, й чоловіка?
— Ге-ге-ге! Колєсь! Не пробуй мене брати на видельце[90]. Я й так тобі забагато вповів.
— Ну, власне. З якого б це дива?
— Та ж кажу: маю до тебе невелике прохання... Мене цікавить папка з оригіналами документів, якими Томашевич шантажував військових. Кварцяний божився, що жінка Томашевича не знає, де вони. — Він зробив паузу, струсив попіл до попільнички і хвилю дивився на тліючий кінчик циґара. — Тоді я послав Кварцяного на віллу, щоб спокійно, не гарячкуючи, пошукав тоту папку. У нього є нюх на такі речі. Не раз уже знаходив щось, що всі проочили, а йому вдалося винюхати. Коли ж наступного дня я йому телефоную, він мені папляє сім мішків гречаної вовни, як потрапив у засідку і дістав по голові. А тому, мовляв, нічого не знайшов. Ге-ге, але я, знаєш, не з одного банячка картопляну юшку хлебтав[91].
— Він не збрехав. Я його бачив побитого.
— І що? Він нічого не знайшов?
Грубас прискалив до мене око, і я здогадався, що він все знає.
— Знайшов. Записника.
— Ну, о! Видиш? Я знаю, що записник вже в поліції. Але то мені до дупи дверці — я там не злочинець, а невинна офіра. Отже, я вдав, що йому повірив, і умовився на здибанку в нього на хаті. Бо мене цікавили більше тоті папери. Сам не поїхав, послав хлопців, Дизя і Гебу. Ну, а ті знову ввійшли в екстаз. Хоча я не мав на меті його вбивати. Був би послав доктора, все було б ліґансько[92]. Але Бодьо вирішив сам грошики заробити і нізащо не признавався, що йому щось вдалося знайти.