Стіл Сандіпа Чакраборті стояв посередині приміщення, тут він проводив більше часу, ніж у своєму окремому кабінеті, воліючи перебувати в гущавині подій. Побачивши Полін, підвівся. Як завжди, одягнений був у костюм і кросівки.
— Інцидент у Чаді, — звернулася вона до нього. — Його вже згадували в пресі?
— Поки що ні, пані президентко, але кілька хвилин тому Джеймс Мур дав коментар NBC. Каже, не варто відряджати туди американське військо.
— У нас там і без того є контингент — кілька тисяч військових для протидії тероризму.
— Таких подробиць він не знає.
— Як оцінюєте ситуацію за шкалою від одного до десяти?
— Щойно напруга піднялася з одиниці до двійки.
Полін кивнула.
— Будь ласка, поговоріть з Честером Джексоном. Узгодьте коротку заяву, де буде сказано, що наші збройні сили вже давно перебувають у Чаді та інших північноафриканських країнах, де ведуть боротьбу з Ісламською Державою Великої Сахари.
— Може, натякнути на необізнаність Мура? Щось на кшталт: «Містерові Муру невідомі всі подробиці, але...»?
Полін на хвильку замислилася. Такі наскоки в політиці вона не надто схвалювала.
— Ні, не хочу виставляти Чесса чваньком. Краще оберіть тон терплячого пояснення очевидного.
— Ясно.
— Дякую, Сандіпе.
— Дякую вам, пані президентко.
Вона вирушила в Овальний кабінет.
Провела зустріч із міністром фінансів, годину приймала норвезького прем’єра, а тоді розмовляла з делегацією фермерів. Пообідала у своєму Кабінеті холодним вареним лососем із салатом. Тим часом ознайомилася зі звітом про скорочення запасів питної води в Каліфорнії.
Далі за графіком мала телефонну розмову з президентом Франції. В Овальний кабінет до неї прийшов Чесс і сів поруч послухати їх у навушниках. Ґас та кілька інших посадовців під’єдналися віддалено. На кожному кінці дроту були, про всяк випадок, перекладачі, хоча Полін і президент Пельтьє зазвичай давали собі раду без їхньої допомоги.
Жорж Пельтьє був товариським і приязним чоловіком, однак завжди й без найменших сумнівів чинив так, як буде краще для Франції, тому Полін не могла гарантувати, що зможе переконати його. Почала з привітання:
— Bonjour, Monsieur le President. Comment ςα να, mon am?[9]
Той відповів бездоганною розмовною англійською:
— Пані президентко, дуже люб’язно з вашого боку почати розмову французькою. Самі знаєте, ми високо цінуємо це, але, гадаю, буде простіше, якщо ми обоє говоритимемо англійською.
Полін засміялася. Пельтьє умів наполягти, не втрачаючи шарму. Вона сказала:
— З вами приємно поговорити будь-якою мовою.
— Мені теж.
Вона уявила його собі в Єлисейському палаці: в елегантному кашеміровому костюмі за широким столом у Золотій кімнаті, у якій він наче народився. Повела далі:
— У Вашингтоні зараз перша пополудні, тож у Парижі має бути сьома вечора. Напевно, ви вже п’єте шампанське.
— Перший келих за день.
— У такому разі, за здоров’я!
— За здоров’я!
— Я телефоную з приводу Чаду.
— Я здогадався.
Полін не мала переповідати, що трапилося: Жорж завжди був добре поінформований про всі події. Натомість сказала:
— Наші армії в Чаді пліч-о-пліч борються з ІДВС, та не думаю, що нам обом хотілося б вступати в конфлікт із Суданом.
— Так і є.
— Але небезпека полягає в тому, що коли по обидва боки кордону вишикуються армії, рано чи пізно якийсь бовдур зробить перший постріл, і ми зав’язнемо в конфлікті, якого не хотіли.
— Це правда.
— Пропоную запровадити двадцятикілометрову демілітаризовану зону вздовж кордону.
— Блискуча ідея.
— Гадаю, єгиптяни та суданці згодяться тримати свої війська за десять кілометрів від межі, якщо ми з вами зробимо те саме.
Запала мовчанка. Жорж був не з тих, ким можна легко керувати, і вона знала, що він проводить холодний розрахунок.
— На перший погляд, ідея непогана, — промовив урешті.
Полін чекала, коли він скаже «але».
Та цього не сталося. Натомість вона почула:
— Дозвольте обговорити це з військовими.
— Переконана, вони схвалять, — сказала Полін. — Необов’язкова війна їм ні до чого.
— Напевно, що так.
— І ще одне, — додала Полін.
— Так?
— Перший крок має бути за нами.
— Тобто ми запровадимо обмеження до того, як єгиптяни погодяться на те саме?