Вона зіскочила з ліжка й хутко підбігла до нього. На ній був звичайний одяг — як і на всіх у холодну сахарську ніч. Одна із жінок устала з місця й спитала:
— Хто ти? Що відбувається?
Абдул визирнув надвір, хотів переконатися, що все спокійно, й повів Кію за собою. Почув позаду інший голос:
— Візьми й мене!
Ще одна сказала:
— Ми всі хочемо піти!
Він хутко зачинив двері й замкнув їх на засув. Волів забрати й решту жінок, але вони побудять охорону і все зіпсують. Бранки гупали у двері, намагаючись відчинити їх, але було вже запізно. Почувши крики відчаю, він сподівався тільки, що вони не розбудять нікого.
На майданчику охорони панувала тиша. Абдул глянув на копальню. Тамтешній вартовий не мав ліхтаря, але він помітив його за вогником сигарети. Чоловік сидів. Абдул не бачив, у який бік той дивиться. Тож розслаблятися було зарано. Скомандував Кії:
— За мною.
Хутко підбіг до паркана й видерся нагору, зупинившись на провсяк, якщо їй потрібна допомога. Триматися там було нелегко, бо отвори в дротяній загорожі мали всього кілька сантиметрів завширшки, й Абдул не знав, чи вистачить йому сили всидіти там і витягнути її. Та переживав дарма, бо вона, сильна й спритна, вилізла скоріше, ніж він устиг зіскочити на землю по той бік.
Допомігши Кії спуститися, він повів її на майданчик для рабів, де охорона їх не помітить. Там, поміж будівлями й шатрами, вони попрямували до свого барака.
Абдулу хотілося знати, що було з нею в махурі.
Часу на розмови не мав, та й мусили мовчати, однак він таки спитав пошепки:
— До тебе приходив той високий?
— Ні, — відповіла вона. — І слава Богу.
Абдула її відповідь, утім, не вдовольнила.
— Хтось іще...
— Не було нікого, крім старої з рушниками. Дівчата казали, так іноді буває. Коли до них не приходять наглядачі, вони називають це «п’ятницею»[15] — вихідним днем.
З плечей Абдула звалився тягар.
За хвилину вони були вже в бараці.
Абдул прошепотів:
— Захопи ковдри й воду, тоді бери Наджі. Приколисай, щоб заснув у тебе на руках, і чекай. Готуйся тікати.
— Так, — спокійно відповіла вона.
Вона не виказувала збентеження чи тривоги. Діяла спокійно й рішуче. «Оце так жінка», — подумав він.
Почув, як до Кії хтось заговорив. Голос належав молодій жінці, тож це, певно, Есма. Кія попросила її говорити тихіше й зашепотіла у відповідь. Усі решта глибоко спали.
Абдул оглянув вулицю. Там нікого не було. Підійшов до стоянки й кинув погляд крізь огорожу. Ніде не помітив руху — ані найменших ознак сторожа, який, певна річ, сидів у будці. Переліз через паркан.
Коли приземлився, ліва нога наступила на щось, чого він не помітив. Почувся металічний скрегіт. Нахилившись, побачив, що то порожня каністра, що прогнулася під його вагою.
Низько присів, закляк, не знаючи, чи почули його в будці. Почекав. Усередині було тихо, руху теж не помітив. Переждавши хвилину, підвівся.
Тепер треба підкрастися до вартового тут, як до Тахаана, і знешкодити, поки той не забив на сполох. Проте цього разу буде складніше. Чоловік сидів у будці, тому за спину йому не зайти.
Можливо навіть, будку замкнено зсередини. Що ж робити?
Абдул нишком посунув стоянкою, вихляючи між машинами. У будці було маленьке віконце, крізь яке охоронець міг наглядати за автів-ками, втім, підкравшись ближче, Абдул не побачив за ним обличчя.
Підійшовши під кутом, помітив на стіні вішак із пронумерованими ключами. Як і очікував, організація тут була на високому рівні. На столі стояла пляшка води, масивні склянки й повна попільничка. Також там лежав автомат охоронця: північнокорейський «Тип 68» — копія відомого радянського автомата Калашникова.
Тримаючись на відстані кількох метрів, Абдул відійшов убік, щоб мати ширший кут огляду. Відразу ж уздрів охоронця, і серце його на мить завмерло. Той сидів на стільчику, закинувши назад голову й роззявивши рота. Спав. Абдул упізнав чоловіка за кудлатою бородою та тюрбаном. Його звали Насір.
Абдул вийняв зашморг, розкрутив його й зробив петлю. Розрахував, що встигне відчинити двері, заскочити й напасти на охоронця до того, як той потягнеться до зброї — хіба що чоловік виявиться надзвичайно спритним.
Абдул уже був готовий напасти, коли Насір раптом прокинувся й поглянув просто на нього.
Здивовано скрикнувши, охоронець схопився на ноги.
Подолавши миттєвий шок, Абдул взявся імпровізувати.
— Брате, прокинься! — гукнув він арабською і кинувся до дверей. Вони були незамкнені. Відчинивши їх, сказав: — Афганець просить машину.