Вона замовила машину й прибула на місце раніше за нього.
Відімкнула квартиру власним ключем. Це вперше вона була тут сама. Обійшла оселю, насолоджуючись його особистим простором. Усе в помешканні було їй знайоме. Він сам дозволив їй ходити скрізь, бо не мав від коханої секретів, проте зараз вона могла роздивлятися що завгодно, не боячись почути: «Що такого цікавого на поличці у ванній?»
Відчинила шафу й оглянула його гардероб. Таб мав дванадцять блакитних сорочок. Помітила декілька пар черевиків, яких раніше не бачила на ньому. У шафі пахло сандалом, і врешті вона зрозуміла, що вішаки для одягу й колодки для взуття просоталися цим ароматом.
У невеличкій шафці він тримав аптечку: парацетамол, пластирі, засоби від застуди, пігулки для шлунку. На книжковій полиці стояла шеститомна збірка п’єс Мольєра, видання вісімнадцятого століття — звісно, французькою. Розгорнула одну з книжок, і звідти випала картка з написом: «Joyeux anniversaire, Tab — ta maman faime»[8]. «Як зворушливо», — подумала Тамара.
У шухляді лежала тека з документами: його свідоцтво про народження, дипломи про обидві освіти й старий лист від бабусі, виведений охайним почерком людини, що пише нечасто. Надісланий, коли Таб іще був дитиною, лист вітав його з успішно складеними іспитами. Мимохіть на очі Тамарі навернулися сльози, хоч вона й сама не розуміла чому.
Таб прийшов за кілька хвилин. Сидячи на його ліжку, вона дивилася, як він зняв костюм, умився й перевдягнувся в хатнє. Зовсім не схоже, щоб він поспішав кудись іти. Присів на край ліжка й обдарував довгим поглядом. Тамару зовсім не знітило, що він її обдивляється, а навпаки — дуже сподобалося.
Нарешті заговорив:
— Коли почалася стрілянина...
— Ти вхопив ту малу.
Він усміхнувся.
— А яка ж проворна. Покусала мене. — Подивився на руку. — Не до крові, але ти тільки поглянь на цей синець!
Вона взяла його за руку й поцілувала синець.
— Бідолашний.
— Дрібниця. Але тоді я справді подумав, що можу загинути, і пошкодував, що не проводив із тобою більше часу.
Вона поглянула на нього.
— Це була твоя начебто передсмертна думка?
— Ага.
— Ми летіли туди дуже довго, і в гелікоптері я думала про нас. Зрозуміла, що більше ніколи не хочу бути без тебе.
— Отже, ми обоє відчуваємо те саме.
— Я в цьому не сумнівалася.
— І що ж нам із цим робити?
— Складне питання.
— Я багато про це міркував. Ти гориш роботою в ЦРУ, а я не відчуваю того самого в ГДЗБ. Мені подобається працювати в розвідці, і я справді здобув неабиякий досвід, та не маю амбіцій досягнути кар’єрних вершин. Я вірою і правдою служив батьківщині десять років, але тепер хочу повернутися до сімейної справи й, можливо, керувати бізнесом, коли мати вирішить піти на спочинок. Люблю моду й гарні прикраси, та й ми, французи, знаємося на цьому. Проте тоді доведеться оселитися в Парижі.
— Розумію.
— Якщо отримаєш добро на переведення, поїдеш зі мною в Париж?
— Так, — відповіла Тамара, — не вагаючись.
Розділ шістнадцятий
Поки автобус повільно котився пустельною дорогою, спека зробилася нещадною. Раніше Кія не усвідомлювала, що її колишня домівка, селище на березі озера Чад, — насправді одна з найпрохолодні-ших місцин у країні. Їй завжди здавалося, що скрізь у Чаді однаково, тому дізнатися, що на малонаселеній півночі набагато спекотніше, було неприємним сюрпризом. На початку подорожі Кію непокоїла відсутність скла на вікнах, які пропускали всередину неприємний вітер із пилюкою. Тепер же, сидячи в незручному салоні з Наджі на руках, вона раділа, що туди сягає хоч якийсь вітерець, хай навіть із піском.
Наджі весь час совався й не міг всидіти на місці.
— Хочу лебен, — знай повторював він, проте в Кії не було ані рису, ані вершків, як, власне, і місця, щоб щось приготувати.
Замість того вона прикладала його до грудей, але цього вистачало ненадовго. Запідозрила, що поменшало молока, бо сама, вважай, голодувала. Харчування, яке обіцяв Хакім, найчастіше було водою із черствим хлібом, та й того ледь-ледь. «Додаткові зручності», за які він брав окрему платню, означали ковдру, мило та ще трішки харчів понад хліб або кашу. Хіба буває щось гірше для матері, аніж усвідомлення, що вона не спроможна нагодувати голодне дитя?
Абдул зиркнув на Наджі. Кія навіть не засоромилася, що він бачить її голі груди. Після більш як двох тижнів у дорозі, де Абдул і Кія сиділи впритул одне до одного, вони певною мірою стали близькими.