В оці роки, коли занепадала novel і прокидався неоромантичний romance, в гарячий час літературного розбрату, і вирушив третій «світовий шотландець», один з тієї романтичної молоді, у свої уявні мандри. Темпераментом Стівенсон не належав до хитачів будь-якими основами, отже красномовні маніфести не супроводили ні першої його ескапади, ні дальших від'їздів. Не втручаючись у баталію за відсвіження письменства, байдужий до примх літературної моди, він звернувся через голови розпалених суперечників до молодих сил своєї доби, зачарував дітей і зворушив те дитяче, що не вмирає в жодній дорослій людині. Повні всяких-можливих пригод, здебільшого цілком правдоподібних, тільки «розташованих щільніше, ніж те буває в житті», описи його примрійних подорожей мали, на його думку, впливати на читачеві нерви так само, як переміна повітря діє на фізичне здоров'я. «Без найменшої незручності транзиту» читач такої книжки втікає разом з Ті автором від набридлого їм обом оточення, бачить безліч дивних і подивугідних речей, зустрічається з очайдушними смільчаками, з чарівними красунями, і нарешті, перемігши за годину дозвілля непереборні, здавалося, перешкоди, дістається вдоволений до жаданого «раю повінчаного кохання» (W. L. Phelps. The Advance of the English Novel. London, 1919, crop. 22).
Можна і не занехаявши знайомі вулиці свого села чи міста, не знявшись і на цаль над вузьким колом щоденного крайовиду, витягти багато можливостей, схованих в одноманітній перії звичайних будинків, у крижаному мереживі на зледенілих шибках, у неясних тінях за нічними тьмяними вікнами, а плеск млинової води чи шелест безлюдного степу і самі набиваються розповісти якісь свої таємниці. То будуть нездійснені «пригоди одної ночі» — «1002-ої Шехерезадиної ночі»», «казки старого млина», більше чи менше дотепне витлумачення того, «про що шелестіла тирса», «про що співала ластівка». Секрет такого втягання зовнішнього околу у вимисли фантазії відомий кожному романтикові, і початкуючий Стівенсон у «Нових арабських ночах» пішов тією ж дорогою, яку перейшли передніше великі містифікатори 19-го віку — Гофман і Едґар По, і Шарль Нодьє, і стільки інших. У вікторіанському Лондоні він оселив новітнього Гарун ар-Рашида — «богемського принца» Флорізеля, відвідав разом з ним непевні столичні кубла, набрався через нього всякого клопоту, — коли ж вийшла призначена на розвагу година дозвілля, то збувся вдух вельможного виплоду своєї уяви, використавши «останню революцію», що скинула принца з престолу і примусила стояти за прилавком у тютюновій крамниці. 1 потім, уже підвладний ненаситнішим прагненням, не раз повертався Стівенсон на ті перехрестки, де буденщина здибається з незвичайним. Він натрапляв на них скрізь і не пускаючись у дуже далеку дорогу, бо вмів будити від сну зачаровані країни і знав, як зрушити речі з їх удаваного заціпеніння. В тому ж таки Лондоні він обернув доктора Джекіла в містера Гайда так подібно, що мусив був стерпіти закид парадоксального Вайлда в занепаді свого колишнього містифікаторського хисту. Йому не важко було запродати дияволові душу пасторової наймички Дженет і підняти з небуття проти жаги іспанки Олальї всіх її предків (сюжет двох оповідань із збірки «Веселі хлопці», 1887). На цілий роман стало йому пригод у Ґрюневальді, — якомусь царстві, тридесятому державстві, — ще одного володаря — принца Отто. Навіть опинившись серед чужого оточення Океанії, не зрікся він спроби додати казкового до власних її казок. Написані там два оповідання з «Розмов уночі на острові» — «Чортова пляшка» [14]та «Острів Голосів» гідно вивершили цикл Стівенсонової фантастики повсякденного.