Мені спала на думку Майя й сховок у хатинці на березі озера Орта. Гадаю, мого роману з Майєю ніхто не зауважив, тому навряд чи за нею стежать. За нею не стежать, а от за моїм телефоном — так, тому не можна телефонувати їй з дому. А щоб зателефонувати з іншого місця — доведеться виходити з хати.
Я згадав, що з дворища коло мого будинку через туалет можна пройти у бар за рогом. А ще пригадав, що у глибині дворища є залізні двері, замкнені багато десятиліть. Про це мені розповів хазяїн будинку, коли давав ключі від квартири. Окрім вхідних дверей унизу та дверей на східцевому майданчику, є ще одні — старі та заіржавілі.
— Вони вам навряд чи прислужаться, — казав хазяїн усміхаючись. — Утім, уже півстоліття ключі від них є у кожного мешканця. Бачите, під час війни у нас тут не було бомбосховища, а у будинку напроти було непогане сховище, себто в тому, котрий виходить на вулицю Кварто дей Мілле, що паралельна нашій. Тоді зробили хідник у глибині дворища, щоб люди цілими родинами мали змогу швидко сховатися, якщо пролунає тривога. Двері були зачинені з обох боків, утім, у кожного мешканця будинку є ключі, які за п’ятдесят років заіржавіли. Кажу, вони вам ніколи не знадобляться, але хай там як, а ці двері є гарним порятунком у разі пожежі. Якщо бажаєте — киньте ключі у шухлядку й забудьте про них.
Ось як мені треба вчинити. Я вийшов крізь двері внизу, зайшов у бар крізь задні двері, господар бару — мій знайомий, і я приходив не один раз. Я роззирнувся, зранку майже не було відвідувачів, за столиком сиділа літня пара, що замовила два капучино та два рогалики: на агентів спецслужб вони не схожі. Я замовив подвійну каву, бо ніяк не міг прокинутись, а потому пішов у телефонну будку.
Майя відповіла мені гарячково, я попрохав її замовкнути й послухати мене.
— Отже, слухай уважненько й ні про що не питай. Кинь у торбинку трохи речей, щоб перебути кілька днів на Орті, потім візьми свою машину. За моїм будинком, на вулиці Кварто дей Мілле (точно не знаю, під яким номером), там мають бути двері, десь напроти мого будинку. Може, вони розчинені, адже виходять у дворище гамазеї з бозна-чим. Зайдеш чи почекаєш надворі. Звір свій годинник з моїм — ти маєш дістатися туди за чверть години, скажімо, зустріньмося там точно за годину. Якщо двері зачинені, я чекатиму тебе надворі, але приїзди вчасно, бо я не хочу стирчати на вулиці довго. Прошу, не розпитуй. Бери торбинку, сідай в авто, точно розрахувавши час, і рушай. Згодом усе тобі поясню. За тобою не повинні стежити, але принагідно позирай у люстерко заднього виду: якщо помітиш, що стежать, вияви фантазію, катайся манівцями, плутай сліди. Поки їхатимеш уздовж каналів — це нелегко, але як виїдеш, далі несподівано з’їхати на манівці буде легко. Може, навіть проскочиш на червоне так, що іншим доведеться спинитися. Я покладаюся на тебе, люба.
Майя могла б брати участь у крадіжці зі зброєю в руках, адже виконала своє завдання бездоганно. За умовлену годину вона вже заїжджала крізь браму, напружена, але задоволена.
Я скочив у машину, сказав їй, де повернути, щоб якнайскорше дістатися проспекту Сертоза. Звідти вона знала дорогу на Новару й краще за мене знала, як доїхати до Орти.
Я майже всю дорогу мовчав. Коли ми дісталися хатини, я сказав їй: знати те, що я в змозі їй розповісти, — небезпечно. Може, вона довіриться мені й волітиме не розпитувати? Та де там!
— Даруй, — мовила вона, — я ще не знаю, чого чи кого ти боїшся. Але чи то ніхто не здогадується, що ми разом (а тому я у безпеці), чи то вони про це дізнаються й гадатимуть, що я вже все знаю. Ну ж бо, розказуй усе, інакше як я зможу міркувати так, як ти?
Хоробра. Я мусив розповісти все, адже зараз вона була плоттю від моєї плоті, як пишуть у Біблії.
XVIII
Четвер, 11 червня
Цими днями я забарикадувався удома й боявся виходити.
— Пусте, — мовила Майя, — тут тебе ніхто не знає, а ті, кого ти боїшся, не знають, що ти тут...
— Байдуже, — відповів я, — хтозна...
Майя стала дбати про мене, як про недужого, давала мені заспокійливі, гладила мене по голові, коли я, визираючи крізь вікно, дивився на озеро.
У неділю вранці Майя пішла купити газет. Про убивство Браггадочо без зайвих подробиць написали у новинах: убито журналіста, який, імовірно, провадив розслідування, що стосувалося проституції, схоже, заколений сутенером.
Скидається, ніби вони прийняли версію, що ґрунтувалася на деяких моїх припущеннях, а може, за підказкою Сімея. Певна річ, вони вже не зважали на нас, редакторів, і, мабуть, не зауважили, що ми з Сімеєм зникли. Крім того, повернувшись в офіс, певно, побачили, що він порожній, а той інспектор навіть не занотував наші адреси. Цілком у дусі Мегре. Однак, гадаю, він не буде нами перейматися. Гіпотеза про зв’язок з проституцією була зручнішою — буденна річ. Правда, Костанца міг би сказати, що про повій пише він, але, як видається, він теж був упевнений, що смерть Браггадочо має якийсь стосунок до тієї подорожі, тому перелякався і за себе теж. А тому мовчав як риба.
А наступного дня Браггадочо зник і з новин. Мабуть, у поліції чимало таких справ, а убитий був лише пересічним репортером. Round up the usual suspects[173] тощо.
Коли починало вечоріти, я понуро споглядав озеро, що ставало щомить темнішим. Острів Сан Джуліо, такий сяйливий у променях сонця, здіймався над водою, як острів мертвих з картини Арнольда Бекліна.
Тоді Майя вирішила мене трохи збадьорити й повела погуляти на Святу Гору. Це низка хребтів, що височіють на пагорбі, звідти відкриваються містичні діорами[174] з різнобарвними статуями у натуральний зріст: янголи, що сміються, але передовсім — сцени з життя святого Франциска. Ой леле, у матері, яка обіймала мале стражденне створіння, я вбачав жертву якогось прадавнього горя, у зібранні Папи, кардиналів та понурих капуцинів ввижалося мені зібрання у ватиканському банку, котре планувало, як мене спіймати; щоб нагадати мені про небесне царство, вдосталь було того різнобарв’я та теракотового підніжжя: все видавалося чудово замаскованою алегорією пекельних сил, які плели своє павутиння. Дійшло до того, що я уявляв, як уночі ті постаті обертаються на кістяки (врешті-решт, що таке повнокровне тіло ангела, як не оманлива оболонка, під якою ховається кістяк, хай і небожителя?), щоб піти у танок у церкві Сан Бернардино алле Осса.
Я справді не вважав себе аж таким страхопудом, тому мені було соромно, що Майя побачила мене таким (от тепер і вона мене жаліє — казав я собі), проте образ Браггадочо, який нишком крадеться вулицею Баньєра, не зникав з-перед моїх очей.
Часом я сподівався, що завдяки несподівано розкритому просторово-часовому порталу (що там казав фантаст Воннегут: хроно-синкластичний інфундібулум[175]) на вулиці Баньєра матеріалізувався посеред ночі Боджія, котрий убивав тут півстоліття, тому й здихався цього непроханого гостя. Але це не пояснювало дзвінок до Вімеркате, й саме цим доказом я спростовував слова Майї, коли вона припускала, що, можливо, ідеться про дрібний злочин. Адже зразу помітно, що Браггадочо — розпусник. Тож, можливо, він прагнув схилити повію до послуг і наскочив на помсту сутенера, тихий злочин, один з de minimis non curat praetor[176].
— Звісно, — повторював я, — але сутенер не телефонуватиме видавцеві, вимагаючи закрити газету!
— А хто тобі сказав, що Вімеркате справді телефонували? Може, він пожалкував, що затіяв таку справу, котра ще й стала надто збитковою, тож, щойно дізнавшись про смерть одного з редакторів, скористався нагодою, щоб позбутися «Завтра», виплативши усім зарплатню за два місяці, а не за рік... Або так: ти мені казав, що він прагнув випускати газету, поки хтось його не попросить припинити й не погодиться прийняти його до вищого товариства, яке приймає рішення за зачиненими дверима. Отже, уяви, що хтось штибу Лучиді доніс у вище товариство, що у «Завтра» збираються опублікувати діткливе розслідування. Ті телефонують Вімеркате й кажуть: гаразд, журналюго, ми приймаємо тебе у клуб. Згодом убивають Браггадочо, й ця смерть зовсім не пов’язана з Вімеркате: може, його убив якийсь навіжений; от тобі й зникла проблема із дзвінком до Вімеркате.
173
Рядок з уже згаданого фільму «Касабланка»: означає, що поліція має удопитати звичайний перелік злочинців зі своєї картотеки.
174
175
Йдеться про твір «Сирени титана», у якому головний герой міг переміщатися у просторі та часі.