— Любий, — мовила Майя, — саме у цьому твоє щастя. Припустімо, що дійсно існували якісь загадкові «вони» чи якийсь божевільний, які боялися, що люди знову пригадають усі ті події. Або випливе незначний факт, який не помітили навіть ми з тобою, дивлячись передачу, але який досі може заподіяти лиха якійсь групі людей чи якомусь добродієві... Так от, після цієї передачі ані «вони», ані божевільний не зацікавлені в тому, щоб убивати тебе чи Сімея. Якщо хочеш — ви обидва можете просто завтра розпустити язика у будь-якій газеті, розповідаючи про те, що вам наговорив Браггадочо. Вас сприйматимуть як фанатиків, які переповідають те, що побачили по телеку.
— Та, може, хтось злякається, що ми розповімо про те, що замовчувало BBC, — про Муссоліні та Лучіані?
— Добре, уяви, що ти пішов розповісти історію про Муссоліні. Вже у тому, як її виклав Браггадочо, ця оповідка видається малоймовірною, адже немає жодного доказу — лише неймовірні припущення. Тобі скажуть, що ти перебільшуєш, надихнувшись передачею з BBC, давши волю своїм особистим фантазіям. Ба більше, ти підіграєш їм, казатимуть: бачте, відтепер кожен інтриган вигадуватиме нову історію. Й увесь неспокій, спричинений цими викриттями, зведеться до того, що навіть історія BBC — це плід журналістських спекуляцій чи витвір божевільного розуму, достоту як теорія змови, у яку вірять ті, хто стверджує, що американці не літали на Місяць чи що Пентагон старанно приховує існування НЛО. Завдяки цій передачі всі майбутні викриття стануть нікчемними та смішними, адже ти знаєш (як там звалася та французька книжка?) la réalité depasse la fiction[183], й ніхто вже не спроможний вигадати нічого кращого.
— Отже, ти гадаєш, що я вільний?
— Певна річ, хіба не кажуть, що правда звільняє? Завдяки цій правді всі наступні викриття видаватимуться брехнею. Зрештою, BBC чудово прислужилася «їм». Від завтрашнього дня ти можеш ходити вулицями й розповідати, що Папа убиває та їсть дітей і що мати Тереза з Калькутти підклала вибухівку в експрес «Італікус» Болонья—Флоренція у 1974-му. А люди на те лише скажуть: «Невже? Кумедно», а потім повернуть в інший бік і далі робитимуть своє. Голову даю на відсіч, що завтра про передачу в газетах навіть не писатимуть. У цій країні нас ніщо більше не стривожить. Зрештою, ми пережили набіги варварів, розграбування Рима, бійню у Синегаллії[184], шістсот тисяч убитих у Першій світовій війні та пекло Другої світової. А що ті кілька сотень людей, для знищення яких знадобилося аж сорок років? Спецслужби, що зрослися з криміналітетом? Сміх та й годі, коли йдеться про Борджіа. Ми завжди були народом, який полюбляв кинджали та отрути. У нас імунітет, хай що нового нам розповідають — ми завжди скажемо, що чули й гірше, і, може, й те і те було брехнею. Якщо Сполучені Штати, спецслужби половини Європи, наш власний уряд, газети нас обдурювали, то чому ВВС не могло збрехати? Єдиний серйозний клопіт для порядного громадянина — це несплата податків, а ті, хто всім керує, все одно чинять так, як їм заманеться, тим паче, що на всіх одна годівниця. Амінь. Бачиш, два місяці з Сімеєм, і я теж стала хитрункою.
— То що ми тепер робитимемо?
— Насамперед, ти заспокоїшся, завтра я спокійно отримаю гроші за чеком, що дав Вімеркате, а ти забереш гроші з банку, якщо у тебе вони там є...
— Я заощаджував з квітня, тож у мене назбиралося майже дві платні, десяток мільйонів, плюс дванадцять, які мені позавчора заплатив Сімей. Я заможний.
— Чудово. Я теж дещо заощадила — заберемо все й чкурнемо.
— Чкурнемо? Чи ти гадаєш, ми можемо тепер пересуватися вільно й без страху?
— Так, але, може, ти захочеш пожити ще трошки у цій країні, де все відбуватиметься так, як і раніше? У якій, сівши у піцерії, боїшся, що поряд сидить шпигун, котрий працює на спецслужби чи збирається убити чергового Фальконе, може, навіть підірвати бомбу, коли ти його проминаєш?
— Та куди ж ми поїдемо, хіба ти не чуєш і не бачиш, що по всій Європі коїться те саме — від Швейцарії до Португалії. Чи ти хочеш втекти у Туреччину до «Сірих Вовків», чи, якщо тобі навіть дозволять, в Америку, де убивають президентів і, ймовірно, мафія просочилася у ЦРУ? Світ — жахіття, люба. Я б хотів зійти, але мені сказали, що не можна, ми з тобою в експресі, який не зупиняється на станціях.
— Серденько, пошукаємо країну, де немає таємниць і де все відбувається у білий день. Між Центральною та Південною Америками ціла купа таких країн. Ніхто нічого не приховує, всі в курсі — хто з наркокартеллю, хто очолює банди революціонерів, сидиш собі у ресторації, до тебе підходять друзі й знайомлять з таким собі чолов’ягою, бароном-контрабандистом зброї, гарний такий, поголений, пахучий, у білій накрохмаленій сорочці навипуск, офіціанти звертаються до нього: señor[185]те, señor се, а жандарм з цивільної гвардії[186] віддає йому шану. У цих країнах немає таємниць, усе коїться просто неба, поліція корумпована за статутом, уряд та злочинність взаємодіють задля здійснення конституційної диктатури, банки виживають завдяки відмиванню брудних грошей, і лихо тобі, якщо не збагачуєш їх власними грошима сумнівного походження. Адже тоді у тебе відберуть дозвіл на мешкання, місцеві вбивають одне одного, утім, туристів не чіпають. Можемо знайти роботу у якійсь газеті чи видавництві, у мене там є друзі, які пишуть про любовні стосунки знаменитостей — нормальна й чесна праця, якщо дивитися на неї з сьогоднішньої точки зору. Неправду напишеш, але всі про це знають і тішаться з того, а ті, чиї гріхи видаєш, виявляється, вже зробили це самі напередодні у телеефірі. Іспанець вчиться цього за місяць, а ми знайшли собі свій острів у південних морях, мій Тузитало.
Я ніколи не вмію самотужки щось розпочинати, але якщо хтось часом зробить мені пас, іноді у мене виходить забити гол. Майя поки що наївна, а мене роки вже зробили мудрим. Якщо усвідомлюєш, що ти невдатна людина, єдина втіха — вірити, що всі навколо — переможені, навіть переможці.
Тому я віддячив Майї.
— Люба моя, хіба ти не зауважуєш, що й Італія поволі стає такою ж, як ті країни, у які ти мрієш утекти? Якщо ми зможемо спочатку прийняти, а потім забути все, що нам розповіло BBC, отже, ми звикли втрачати почуття сорому. Хіба ти не бачила, як усі, хто давав інтерв’ю у вчорашній програмі, спокійно розповідали, як накоїли те і се, мало не сподіваючись, що ними зачудовуватимуться? Більше жодних барокових напівтіней, контрреформізму — всі незаконні оборудки відбуваються en plein air, ніби їх змальовують імпресіоністи: корупцію дозволено, мафіозі офіційно сидить у парламенті, міністр в уряді ухиляється від сплати податків, а за ґратами сидять албанці, що крали курей. Доброчесні громадяни й надалі голосуватимуть за облудників, бо не віритимуть BBC чи не дивитимуться програми на кшталт вчорашньої, бо втупляться у щось більш схоже на trash. Може, врешті, дивитимуться телекрамниці, які випускає Вімеркате, або якщо уколошкають якесь цабе, то спостерігатимуть за похороном з почестями. А ми у ці ігри не гратимемо: я знову перекладатиму з німецької, а ти повернешся до своїх журналів для coiffeurs pour dames[187] та стоматологічних приймалень. А далі — чудовий фільм увечері, вікенди отут на Орті, а всіх решту — до дідька лисого! Варто лише зачекати: щойно ставши країною третього світу, наша країна стане такою, у якій цілком можна жити, ніби кругом пляжі Копакабани, де жінка — цариця, жінка — володарка.
Саме Майя повернула мені спокій, віру в себе чи, принаймні, тиху зневіру у світові, що мене оточує. Життя можна стерпіти, досить лише вдовольнитися. Завтра, як казала Скарлет О’Хара (це ще одна цитата, знаю, але я більше не говоритиму від першої особи, дозволивши промовляти іншим), прийде новий день.
І острів Сан Джуліо знову виблискуватиме у сонячному промінні.
184
Прадавнє місто на Адріатичному узбережжі, «галльська столиця Італії», розбита Помпеєм у 82 році.