Ми зайшли у заклад, де всі стіни пофарбовано у червоний колір. З облупленою стелею, з якої звисала стара люстра з кованого заліза, а над стійкою — оленяча голова, уздовж стін — сотня запилених пляшок, дерев’яні стільниці (ще не час вечеряти, — пояснював мені Браггадочо, — столи ще не застелили скатертинами, згодом їх застелять картатими червоними скатертинами, а коли захочеш попоїсти — треба підійти й прочитати меню на дошці, на якій пишуть від руки — як у французьких шинках). За столами сиділи студенти, кілька добродіїв, які колись належали до богеми: мали довге волосся, але не як у шістдесятників, а як у поетів, з тих, що колись носили капелюхи з широкими крисами та краватки Лавальєр[35], кілька стариганів, що увійшли у раж, тож годі було збагнути, чи вони сидять тут ще з початку століття, чи нові власники винаймають їх як масовку. Ми пощипали сиру, ковбаси, сала зі спеціями й випили справді гарного «Мерло».
— Гарно, га? — казав Браггадочо. — Ніби поза часом.
— Але чому тебе так принаджує цей Мілан, якого вже ніби й не повинно існувати?
— Я ж казав: хочу бачити на власні очі те, чого вже майже не пригадую, — Мілан мого діда та мого батька.
Він перехиляв келих за келихом, очі заблищали, він витер паперовою серветкою кільце від вина, яке залишилося на стільничці зі старого дерева.
— У мене поганий родовід. Мій дід був цабе при злощасному режимі, як то кажуть. А 25 квітня його упізнав партизан, коли він намагався завернути за ріг неподалік, просто на вулиці Каппуччо: його схопили й розстріляли просто там, за рогом. Батько дізнався про це значно пізніше, бо, дотримуючись дідових поглядів, у 43-му вступив до загону водолазів-розвідників «Дечіма МАС», його катували у республіці Сало[36], а потім на рік відправили у заслання у концтабір у Кольтано[37]. Він в останню мить накивав п’ятами, а справжніх винуватців так і не знайшли, а згодом у 46-му Тольятті оголосив загальну амністію, й трапилася історична суперечність: фашистів випустили на волю комуністи, але, може, Тольятті[38] мав рацію, адже треба було за всяку ціну повернутися до нормального життя. Утім, нормальне життя було таким, що мій батько, зважаючи на його минуле, з дідовою тінню за плечима, не мав змоги знайти роботу, живучи на утриманні моєї матері, яка була кравчинею. Отак він і животів поволі, випивав, тож зі спогадів про нього маю лише обличчя у червоній капілярній сітці з водянистими очима, коли розповідав мені про свої пристрасті. Він не намагався виправдати фашистів (на той час він уже позбувся ідеалізму), але казав, що антифашисти задля того, щоб засудити фашистів, наробили чимало страшного лиха. Він не вірив, що шість мільйонів євреїв отруїли газом у таборах. Себто я про те, що він не належав до тих, які досі кажуть, що не було ніякого Холокосту, але він не йняв віри в історію, яку склали визволителі. Як він казав, усі свідчення були перебільшені. Я читав, що дехто з тих, хто вижив у таборах, розповідали про цілі гори одягу замордованих заввишки більш як сотня метрів. Сотня метрів? Чи ти розумієш, казав він, що купа одягу заввишки в сотню метрів (позаяк, певно, височіє, як піраміда) мусить мати основу, що за площею переважає площу концентраційного табору?
— Однак він забув, що ті, хто стали свідками якоїсь страшної події, згодом, згадуючи про неї, здебільшого вдаються до перебільшення. Ти став свідком автомобільної аварії, тому розповідаєш, що трупи лежали в озері крові, але ж ти не маєш на увазі, що воно було завбільшки як озеро Комо, бо ж тільки хочеш сказати про те, що було багато крові. Тож уяви себе на місці того, хто пригадує найжаскіші події свого життя.
— Я не заперечую, що батько привчив мене не сприймати будь-яку звістку за щирісіньку правду. Газети брешуть, вчені брешуть, й сьогоднішнє телебачення бреше. Чи бачив ти минулого року у новинах сюжет про баклана, вимащеного дьогтем, який доходив страшною смертю у Перській затоці? А згодом виявилося, що саме того сезону бакланів у затоці бути не могло, а кадри взято з репортажів восьмирічної давнини, коли була війна між Іраном та Іраком. А дехто навіть казав, що бакланів узяли з зоопарку й вимастили нафтою. Мабуть, саме так вчинили зі злочинами фашистського режиму. Зауваж, я не дотримуюсь ідеології батька та діда, так само як і не заперечую, що убивали євреїв. Хоча, уяви собі, дехто з моїх кращих друзів — євреї. Та я вже нічому не довіряю. Чи американці дійсно на Місяць літали? Хіба не можливо, щоб вони все зняли у кіностудії, якщо зважити, що тіні астронавтів після приземлення на Місяці геть неправдоподібні? Й чи справді була війна у Перській затоці, чи нам показували кадри зі старих архівів? Ми живемо серед брехні, тож якщо ти усвідомлюєш, що тобі брешуть, мусиш постійно в усьому сумніватися. Я завжди, завжди сумніваюся. Єдине, у справжності чого є докази, — це оцей Мілан, що існував багато десятиліть тому. Місто дійсно бомбардували, між іншим, робили це англійці та американці.
— А що трапилося з твоїм батьком?
— Він напився до смерті, коли мені було тринадцять. Щоб звільнитися від тих спогадів, я, подорослішавши, вирішив кинутися у протилежний бік. У 68-му я вже мав більше тридцяти років, але відпустив довге волосся, вдягав сіро-зелену куртку з пуховою облямівкою на каптурі на майку й пристав до спільноти шанувальників китайської культури. Згодом дізнався, що Мао повбивав люду більше, ніж Сталін та Гітлер укупі, та ще й що, цілком можливо, у цій спільноті чимало провокаторів та агентів спецслужб. Тому я перетворився на журналіста, який тільки те й робить, що вишукує змови. Таким чином я уникнув (маючи небезпечні зв’язки) пастки червоних терористів. Так я перестав вірити будь-чому, окрім одного: що за нашою спиною завжди є хтось, хто нас обманює.
— А що тепер?
— А тепер, якщо газету розкрутять, може, я знайду місце для деяких своїх відкриттів... Я взявся за одну історію, яка... Окрім газети, може вийти ще й книжечка. А тоді... Утім, про glissons[39] згадаємо знову, коли на руках буде вся інформація... От тільки мені треба поспішати, бо потрібні гроші. Ті копійки, що нам заплатить Сімей, — то вже щось, але того не досить.
— Щоб жити?
— Ні, щоб придбати машину. Певна річ, доведеться брати на виплат, але й за те треба платити. Та ще й мушу купити її якомога скоріше, бо мені вона потрібна для розслідування?
— Стривай, ти кажеш, що хочеш заробити, провівши розслідування, щоб купити авто, але потребуєш авто, щоб проводити розслідування.
— Щоб мати змогу відтворити чимало подій, я мушу багато пересуватися, їздити у різні місця, може, розпитувати деяких людей. Не маючи машини, та ще й мусячи щодня ходити у редакцію, мені треба буде все відтворювати з пам’яті, працюючи лише головою. Та якби ж то був єдиний мій клопіт.
— А у чому справжня проблема?
— Власне, не те щоб я був нерішучим, але задля того, щоб збагнути, як слід вчинити, потрібно порівняти всі дані. Самі по собі окремі дані ні про що нам розповісти не в змозі, а от порівнявши все разом, можемо побачити те, що непомітне на перший погляд. Потрібно виявити те, що від тебе намагаються приховати.
— Ти маєш на увазі своє розслідування?
— Ні, я про вибір автівки.
Він почав малювати на столі, змочивши палець у вині, розставляючи, як у тижневиках, де друкують різноманітні загадки, ребуси чи кросворди, крапочки: як на сторінці, де, поєднавши правильно крапочки, отримаєш малюнок.
— Машина має бути швидкою, належати до певного класу, хоч я, звісно, не маю на увазі малолітражку, бо мені потрібне або передньопривідне авто, або нічого. Я мав на думці «Ланча Тема турбо 16v», вона одна з найдорожчих — майже шістдесят мільйонів коштує. Я міг навіть спробувати розігнати її до 235 км на годину, розігнавши її з нуля за сім та дві десятих секунди. Це майже найшвидший показник.
— Вона ж дорога.
— Справа не лише в цім. Треба ще й докопатися до тієї інформації, яку вони сподіваються приховати. Коли у рекламі машин не обманюють, то замовчують. Треба попорпатися у технічних схемах у спеціалізованих журналах, щоб дізнатися, що вона завширшки сто вісімдесят три сантиметри.
36
37
Концентраційний табір, керований у 1945 році американцями, у якому ув’язнювали колишніх керівників Республіки Сало.
39
Вочевидь, частина фрази: Glissons sur une question délicate