— А чому ви доручаєте це мені? — спитав Лучиді.
Сімей якось дивно на нього глянув, ніби той мав збагнути щось, що ми не здатні зрозуміти:
— Бо я знаю, що ви чудово вмієте збирати плітки й передавати їх кому треба.
Згодом, сам на сам, я запитав у Сімея, що він мав на увазі.
— Не патякай про це з рештою, — відповів він, — та Лучиді, як я знаю, має стосунок до секретних служб, а журналіста вдає для прикриття.
— То ви кажете, що він — шпигун. А навіщо вам здався шпигун у редакції?
— Бо байдуже, якщо він шпигує за нами, адже що він їм розкаже, якщо не те, що вони й так збагнуть, читаючи котрусь з наших газет? Але нам він може передати інформацію, яку добув, шпигуючи за рештою.
Може, Сімей і поганенький журналіст, — подумав я, — але у своєму роді він — просто геній. Мені спав на гадку жарт про того оркестрового диригента, який страшенно лаявся і якось казав про одного зі своїх музикантів: «У своєму роді х — бог. У роді гівнюків».
V
П’ятниця, 10 квітня
Всі розмірковували над тим, про що писати у номері 0/1, Сімей тим часом розлого розтлумачив кілька найсуттєвіших принципів, за якими всі ми маємо працювати.
— Колонно, покажи нашим друзям, як можна дотримувати, чи удавати, що дотримуєш, основоположного принципу демократичної журналістики: подавати факти окремо від чужих думок щодо них. У «Завтра» передаватимемо чимало чужих міркувань, звертаючи на них увагу, але як зобразити, що в окремій статті подано лише факти?
— Дуже просто, — мовив я. — Погляньте на відомі англійські та американські видання. Якщо вони пишуть, приміром, про пожежу чи автомобільну аварію, вони, певна річ, не можуть висловити щодо цього власної думки. А тому додають у статтю в лапках свідчення очевидця, людини з вулиці, представника громадськості. Якщо їх взяти у лапки, то ці слова стануть фактами, себто факт, що отакий чи такий висловив таку чи отаку думку. Утім, можна припустити, що газетяр навів слова лише тих, хто міркує так само, як і він особисто. Часом наводять дві точки зору, демонструючи, що стосовно цього факту є кілька думок — і газета беззаперечно усвідомлює це.
Хитрість у тому, щоб спочатку поставити в лапки банальну точку зору, а потім ще одне міркування, більш обґрунтоване, яке більше скидається на думку власне журналіста. Таким чином читачу ніби повідомили обидва факти, але наштовхнули на сприйняття лише однієї точки зору, позаяк вона більш переконлива. Наведімо приклад: обвалилася естакадна дорога, вантажівка впала униз, водій загинув. У статті, детально написавши про нещастя, повідомляють: ми поговорили з паном Россі, 42-річним чоловіком, який має газетний кіоск за рогом. А чого ви хотіли, це ж фатум, — каже він, — мені прикро за того нещасного, але доля є доля. А слідом пан Б’янкі, 34-х років, муляр, що працює на будмайданчику неподалік, скаже таке: муніципалітет винний, вони вже давно знали, що ця естакада ненадійна. То до кого ж прислухається читач? На кого нарікатиме через будь-кого чи будь-що, на кого покладатиме відповідальність? Збагнули? Проблема у тому, як і що взяти у лапки. Зробімо кілька вправ. Почнімо з вас, Костанца. На площі Фонтана вибухнула бомба.
Костанца трохи поміркувала, а тоді сказала так: «Пан Россі, 41 рік, працівник муніципалітету, який, певно, був у банку, коли вибухнула бомба, сказав: Я був неподалік, коли пролунав вибух. Жах. Хтось прагне ловити рибку у мутній воді, але ми ніколи не дізнаємось — хто». Пан Б’янкі (п’ятдесяти років, перукар), він теж проходив неподалік, коли вибухнула бомба, пам’ятає жаский оглушливий вибух і каже таке: Типовий теракт у стилі анархістів, це безсумнівно.
— Пречудово. Панно Фрезіє, повідомляють про те, що помер Наполеон.
— Я б сказала, що пан Бланш, який має слушний вік та фах, каже, що, мабуть, несправедливо те, що й так пропащу людину заслали на острів, адже у бідолашного теж є сім’я. А пан Манцоні, чи то пак Мансоні, коментує так: Померла людина, що змінила світ від Мансанарес[44] до Рейну, великий чоловік.
— Добре придумали з Мансанарес, — усміхнувся Сімей. — Та є й інші способи подати чужу думку так, щоб не кидалося в око. Щоб збагнути, про що писати у газеті, треба, як то кажуть в інших виданнях, встановити порядок денний. У цьому світі розповідати можна про безліч новин, але чому треба писати про нещастя, що трапилося у Бергамо, й не зважати на таке саме у Мессіні? Не новини створюють газету, а газета створює новини. А вміння поєднати чотири різноманітні новини забезпечить для читача п’яту. Ось вам щоденна газета за позавчора, та ж сама шпальта: Мілан: новонародженого покинуто у туалеті. Пескара: брат не має стосунку до смерті Давида. Амалфі: психолога, який лікував анорексичну дівчину, звинувачено у шахрайстві. Бускате: з виправного закладу після чотирнадцяти років неволі виходить хлопець, який у п’ятнадцять убив восьмирічну дитину. Всі чотири новини друкують на одній і тій самій шпальті, а рубрика називається «Суспільство та дитяча жорстокість». Певна річ, у повідомленнях ідеться про насильства, до яких мають стосунок неповнолітні, але пишуть про досить різні явища. Лише в одному випадку (коли було вбито дитину) ідеться про насильство, яке скоїли батьки проти дітей, історія про психолога ніби не має до всього стосунку, бо не вказано вік анорексичної дівчини, а історія про хлопця з Пескари — про те, що ніякого насильства взагалі не було, а хлопець помер випадково, випадок же з Бускате, якщо поміркувати, стосується братовбивства, яке по-справжньому було новиною чотирнадцять років тому. То про що прагнула нам повідомити газета на цій сторінці? Ніяких спеціальних новин, які слід донести читачеві; лінивому редакторові потрапили до рук чотири повідомлення інформагенцій, які він поєднав, щоб більше вразити читачів. Але газета фактично передає нам думку, попередження, застереження — абощо. Хай там як, а поміркуйте про читача, який, читаючи кожну новину окремо, не зацікавиться, а всі вкупі ці новини привертають його увагу до шпальти. Збагнули? Знаю, що чимало розпатякували про те, що у газетах завжди пишуть: працівник-калабрієць напав на співробітника, але ніколи не пишуть: працівник з Кунео[45] напав на співробітника, бо тоді це расизм, але уявіть шпальту, на якій пишуть про працівника з Кунео, про те, що пенсіонер з Местре вбиває дружину, продавець періодичних видань з Болоньї накладає на себе руки, генуезький муляр підписує непокритий чек, але яке читачеві діло до того, звідки ці добродії? А от якщо ми пишемо про працівника-калабрійця, пенсіонера з Матери, продавця періодики з Фоджі та муляра з Палермо, тоді складається враження, що ми переймаємося сутужним життям людей на півдні, й у цьому полягає новина... Ми друкуємося у Мілані, а не у Катанії, а тому маємо зважати на те, що справить враження на міланського читача. Зважте, що вислів «створювати новину» — дуже влучний, і саме ми її створюємо, а тому треба вміти подати ту новину так, щоб її читали між рядків. Пане Колонно, у вільний час попрацюйте з нашими редакторами, погортайте повідомлення інформагенцій, складіть кілька статей по темі, тренуйтеся створити новину там, де ніхто не зміг її помітити, ну ж бо, вперед.